— Здоров, чоловіче!
— Добрий вечір, пане! — селянин ще більше сповнився цікавості — куди ж їдуть ці двоє головорізів у супроводі худого недомірка?
— А чи не підкажеш, чоловіче, хто з твоїх односельців пустить нас на нічліг?
— Я пустив би вас, але боюся, що такі пани будуть незадоволені моєю гостинністю: бідно я живу. Ви ж не звикли чорний хліб жувати. А ось коваль, що живе на самій околиці, майже в лісі, вас, можливо, і пустить. Щоправда, не задарма. Жадібна він людина! А дозволь спитати, куди такі ясновельможні шляхтичі прямують? — улесливо запитав селянин.
— А воно тобі треба, чоловіче? Менше знаєш — міцніше спатимеш! — зі сміхом відповів Марко і, підстьобнувши коня, поскакав у кінець села.
Будиночок коваля був збудований із дерева і здавався новим та куди багатшим, ніж у інших поселян. Поруч на широкому обійсті була кузня. Уже сутеніло, проте коваль досі тинявся подвір’ям і щось робив у кузні. Побачивши двох вершників, він спохмурнів і вичікувально роздивлявся їх. Бог його знає, що воно за люди й чого від них чекати!
Привітавшись, хлопці попросилися на нічліг. Коваль ще раз уважно оглянув усіх трьох і запитав:
— А хто ви такі й куди прямуєте в таку пізню годину?
— Ми веземо цього хлопчину з Черкас до його дядька, у Львів. Мамка його померла, упокой, Господи, її душу, а з рідні зостався лише дядько. Ось і веземо сироту до єдиного родича, який не залишить бідолаху напризволяще, — без запинки відповів Тимофій те, що вони завжди говорили, коли їх запитували про мету подорожі. Він не багато і збрехав — адже мати Орисі дійсно померла, а за батька зазвичай ніхто й не питав.
— Пощастило хлопчині, — гмикнув коваль. — Такими, як він, мало хто опікується: такий родич — однаково, що дірява торба.
— То що, пустиш на ніч? Адже ми не задарма просимося? — нетерпляче перепитав Марко. — заразом і підкови нашим коням перевіриш.
— Гаразд, тільки в хату не пущу — ідіть до хліва. Їжу вам туди моя дружина принесе. Веди сюди своїх коней. Подивлюся, що там у вас із підковами.
Тимофій зліз і зняв із коня Орисю. Повернувшись, він зустрівся поглядом із дружиною коваля, яка стояла на порозі свого будинку та уважно їх роздивлялась. Це була повна, гарно вдягнена для селянки жінка з добрими виразними очима, які тільки й прикрашали її позбавлене вроди обличчя. Вона з легкої усмішкою дивилася на гостей і, мабуть, чула всю їхню розмову з чоловіком.
— Та що ти, Іванку, кажеш таке — у дім не пустимо! Хіба ці люди — свині, щоб у хліві вечеряти. Нагодуємо їх у будинку, а ночувати, добре, нехай ідуть на сінник. Тільки от хлопчика цього я в будинку залишу. Дуже він немічний на сіні спати, а нічка нині холодна.
Очевидно, ковалиха мала незламний авторитет у свого чоловіка, оскільки він і слова супротив не сказав. Жінка всміхнулася і, звертаючись до Орисі, сказала:
— Ходімо зі мною, хлопчику, я тебе гарячим молоком напою. Вечеря ще готується, а молочко тобі не зашкодить.
Тимофій напружився, Орися кинула на нього виразний погляд і мовчки пішла за господинею, а Марко, наче ненароком, поклав руку на рукоять своєї шаблі.
— Обійдеться! — квапливо промовив Тимофій. — Не маленький уже!
— Це ти, козаче, не маленький і обійдешся, а хлопчині твоєму не завадить крапелька теплого молока. Він у тебе он який маленький і зовсім змерз. Ходімо, хлопчику, ходімо, милий, — і повна всміхнена ковалиха поклала Орисі руку на плече та повела до хати.
У хаті було небагато, але дуже чисто. Підлога ретельно підметена, лави акуратно застелені постілками, у печі весело тріщав вогонь і булькала каша в горщику, поширюючи такий чарівний аромат, що в Орисі навіть живіт від голоду підвело. Дівчина озирнулася на святий кут, підійшла і, перехрестившись, уклонилася іконам.
— Сідай, хлопче, за стіл, — господиня з усмішкою спостерігала за дівчиною. — Як звуть тебе?
— Андрій, — назвавшись заздалегідь обговореним ім’ям, відповіла Орися.
Дівчина сіла, проте шапки не зняла. Від утоми вона навіть не згадала, що шапку чоловікам, коли входять у будинок, треба знімати, а перед іконами й поготів. У корчмах на це ніхто не звертав уваги й узагалі шапок не знімали, та й ікон там не вішали.
— А мене Анастасією звуть. Можеш звати мене тіткою Настею. А що ж ти шапку не знімаєш? — хитро запитала Анастасія.
Орися підняла переляканий погляд на жінку.
— А в мене болячка на голові, мені соромно знімати. Он навіть перед святою іконою посоромився, — швидко знайшлася дівчина.