— Знаю я твою болячку! — розсміялася Настя. — Така є в кожної гожої дівки на голові. А зветься вона косою!
Орися геть злякалася, але опанувала себе й почала лепетати про те, що, мовляв, господиня помиляється, що в неї і справді чи то лишай, чи то ще якась напасть на голові скочила. Але жінка поклала їй огрубілу руку на плече та запевнила:
— Та не бійся, дівчино! Не видам я вас! Адже той козак, із ким ти на коні їхала, — твій наречений, і ви з дому втекли?
Орися зрозуміла, що безглуздо таїтися перед жінкою, оскільки та, невідомо як, про все здогадалася.
— Так, — відповіла дівчина, засоромившись.
— Справді гарний! Такий гарний, що за ним не те, що з дому, на край світу можна бігти! Ладна пара з вас вийде! Ти посидь, погрійся. Шапку, гаразд, можеш не знімати. А чоловік мій тебе ні про що не спитає, тож не турбуйся, — говорила Настя, наливаючи Орисі кухоль гарячого молока. — На ось випий, тобі на користь піде. А я сходжу до льоху.
Тимофій тривожно походжав подвір’ям. Поведінка господині не давала йому спокою. Він страшенно боявся, що хтось може провідати його таємницю. Поки їм щастило — ніхто не здогадався, що Орися дівчина. Зазвичай люди на неї мало звертали уваги. Усі думали, що вона — хлопчик маленького зросту, що один із козаків узяв його до себе в служіння. А ця поселянка, вочевидь, здогадується, що це зовсім не хлопець. Тимофій не був жорстоким, але в цьому разі все ж переступив би через свою совість і не пощадив чуже життя, лишень би зберегти свою таємницю. І ось тепер, збурений суперечливими почуттями, він топтався у дворі, коли ковалиха вийшла з хати й попрямувала до льоху. Тимофій метнув погляд на коваля — той був зайнятий підковами, тоді він кинувся за жінкою.
— І чого це ти так до мого хлопця пристала, тітонько? — запитав він. — Невже своїх дітей у тебе немає, щоб із чужими няньчитися?
— А чого це ти так хвилюєшся за цього хлопчика, козаче? — жінка завзято всміхнулася. — Чи ти гадаєш, що я видам тебе з твоєю любкою? Не турбуйся, не видам я вас. Але якщо ти вкрав дівчину, то дбай про неї в дорозі як слід, а не вкладай спати в холодному хліві.
Тимофій насупився, та потім опанував себе.
— Та яка дівка? Не кажи дурниць, тітко!
— Так-таки вже й дурниці? Гадаєш, що я хлопця від дівки відрізнити не можу? — знову розсміялася добра жінка. — Мабуть, твою кралечку за чорта старого просватали, що ти вкрав її?
Тимофій зрозумів, що безглуздо таїтися — так тільки зайвого клопоту наживеш. Та й зрештою, не побіжить же ця селянка до Києва чи ще куди доповідати? Вона ж не знає, хто вони є насправді, звідки й куди їдуть.
— Гірше! За ляха, — сухо відповів Тимофій.
Ковалиха нахмурилася і скрушно похитала головою.
— Бідолаха. Правильно ти зробив, козаче, що викрав її! Та не бійся! Я вас не видам. Краще вже нехай із тобою без вінця, ніж із клятим ляхом під вінцем.
— То вже ні, тітонько! Ти про мене зле не думай. Хіба я бусурман який, щоб із нею без вінчання жити як із дружиною? Ми й утекли тільки для того, аби одружитися, — пробурчав збентежений Тимофій.
— Навіть так! — з розумінням усміхнулася ковалиха. — Дай вам Боже щастя й діток здорових!
Тимофій не міг не осміхнутися у відповідь на таке щире побажання його майбутнього щастя.
— Дивна вона баба — не інакше відьма! — трохи згодом шепнув він Маркові. — Он як чоловіком своїм вертить! І зразу здогадалася, що Орися — дівчина і що ми втекли з нею.
— Поїдемо звідси! Мало, що в них на думці.
— Уже пізно, куди нам їхати проти ночі? Та й вона однаково вже все знає. Заночуємо тут, а далі, що буде.
І молоді люди залишилися ночувати.
Коваль дійсно не поставив зайвих запитань — якщо дружина так вирішила, то нічого й хвилюватися, бо вона краще знає! Нагодувавши гостей і чоловіка вечерею, Настя відправила їх ночувати у хліві. І знову чоловік не заперечив їй ані словом і покірно покинув власну хату. Залишившись із господинею, Орися, яка ніяковіла від того, що жінка знає про них із Тимофієм правду, запитала:
— Тітко Насте, а чи не сердитиметься твій чоловік, що ти його так безцеремонно з дому виставила?
— Ні, — похитала головою Анастасія.
— Недобре якось вийшло, господарю незручностей завдали, — зніяковіло сказала Орися.
— Та не убуде з нього!
— Тітко Насте, а як ти здогадалася, що я дівчина?
— Та твій любкó так ніжно тебе з коня знімав, а очі його так сяяли, що відразу все зрозуміло стало, — усміхнулася ковалиха. — Адже так лише з коханими поводяться. Та й потім, ти ж шапку не зняла, коли до хати увійшла. А як же так вийшло, що ти зважилася з молодим хлопцем із дому втекти? Не страшно тобі? Невже твої батьки навідріз відмовилися тебе за такого пригожого козака заміж видати?