Дивно, як чоловіки вміють дружити! Із дня тієї пам’ятної бійки не було жодного випадку, щоби Тимофій із Марком посварилися. Один горою стояв за іншого, пішов би у вогонь і воду. У поході друзі останній ковток води, шматок хліба ділили навпіл, билися завжди пліч-о-пліч. Повсякчас порівну ділили свою здобич, незважаючи на те, що один із них добув менше від іншого. Ніколи друзі не змагалися за прихильність однієї жінки. Не було в усьому Запоріжжі жодного козака, який по-доброму не позаздрив би їхній дружбі.
Багато води спливло відтоді, коли двоє друзів на світанку свого життя прийшли на Низ. Обидва хлопчики виросли, стали чоловіками. Тимофій розгубив свою шляхетську пиху, а Марко придбав гордовитість, за якою приховував свою сором’язливість. За ці роки обидва багато чого навчилися й за правом уважалися одними з найкращих воїнів серед козаків. Січ стала для хлопців домівкою, козацьке військо — сім’єю. Рідкісні листи від покинутих сімей не залишали в їхніх душах глибокого сліду, оскільки цілі Запорізького козацтва стали для Марка й Тимофія вищими від власних. Якщо Тимофій хоч зрідка навідувався до маєтку свого батька, то Марко навіть і не думав про те, щоби відвідати рідну домівку. Обидва жили лише інтересами Січі й війною. Та все ж настала мить, коли двом друзям довелося на певний час покинути рідну Микитинську Січ. Причиною послугував лист від матері Марка.
Пані Агафія Воловод у листі скаржилася на здоров’я, на тугу за своїм старшеньким сином та слізно благала приїхати: «Синочку, милий мій, благаю тебе, поживи хоч одну зиму зі мною. Усі мене залишили — молодшого братика твого ми минулої осені поховали. Донька заміж вийшла, чоловік покинув, а ти, мій соколе, зовсім уже забув мене, нещасну. Молю тебе Христом Богом, приїжджай!» Читаючи листа, серце Марка розривалося від жалю й почуття провини перед матір’ю, яку він так легкодухо залишив багато років тому. Тож хлопець вирішив неодмінно поїхати додому, а заодно спробував умовити й батька на подорож. Але старий Воловод, зло сплюнувши, навідріз відмовився, додавши:
— Доки та вражина, проклята теща, не здохне — з місця не зрушу! Хай би їй усю харю болячками висипало! А найбільша вискочила їй на язиці! А Гапка моя нехай не плаче — не дівка вже, що їй у чоловікові потреба. Передавай від мене вітання й нехай вибачить мені, якщо зможе. А якщо ні, то Бог мені вже точно пробачить.
Тож вирішив Марко їхати один. Повідомивши курінному отаману, де його можна знайти, якщо хтось із приятелів шукатиме, зібрався хлопець у дорогу. А Тимофій, який був чудово обізнаний про сімейну драму родини Воловодів, запропонував своє товариство. Вирішив підтримати друга й мужньо віддати себе на поталу затятій пані Марисі, яка дуже не любила приймати гостей. Насправді ж Тимофієві зовсім не хотілося розлучатися з другом так надовго.
Такі були причини, що спонукали двох друзів залишити в літо 1647 року Микитинську Січ і пуститися в далекий шлях лиш удвох. Молодих козаків не бентежили небезпеки, які могли підстерігати їх у Дикому Полі — вони розраховували тільки на себе, на свої шаблі і швидких коней. Обидва — діти шаленої удачі — не боялися ані Бога, ані чорта, ані татарина. Хоча Господь, напевно, був єдиним, кого обоє друзів усе ж шанували, поважали й побоювалися.
Тимофій згодом піднявся, натягнув прості полотняні шаровари, пов’язавши їх на вузьких стегнах поясом, і солодко потягнувся — його широкі плечі з тонкими шрамами від бойових ран заграли налитими м’язами. Він попрямував до свого коня, розсідлав його й повів до води, напоїти.
Чудовий кінь Тимофія був татарської породи. За масть воронячого крила без єдиної світлої плямочки тварина справедливо отримала від свого господаря кличку Ворон. Його довгі грива і хвіст, ретельно доглянуті, у подорож були заплетені в кілька тонких кісок, аби не заплуталися й не набрали реп’яхів. Тимофій лагідно поплескав свого коня по шиї: «Вороненя ти моє!» Стриножений кінь повернув до господаря свої полум’яні очі, пирхнув і незворушно взявся щипати траву.
Свого Ворона Тимофій кілька років тому дуже незвичайно отримав. Одного разу запорожці напали на слід татар, які випасали у степу своїх коней. Козаки вирішили цей табун викрасти. Такий нахабний грабіж був звичайною справою — козаки часто вистежували татар, влаштовували набіг і забирали всю їхню худобу, так само, як це робили й татари. Того разу обидва приятелі брали участь у набігу, хоча й були ще доволі молодими та недосвідченими. З’ясувавши, де саме татари зупинилися на ніч, запорожці розділилися. Уночі одна частина загону козаків спритно погнала табун коней у степ, а інша — безжально вирізала сонних і розгублених татар, які не звикли до пішого бою й від того безпорадно метушились у своєму таборі.