— Ні, не страшно мені було тікати, — похитала головою Орися. — Страшніше залишитися вдома. Батько прагнув видати мене заміж за багатого католика, а мого Тимофія й бачити не хотів. Адже він православний.
— Ти, видно, знатного роду й унію прийняла або католичка, якщо тебе за католика просватали? — запитала Настя, нахмурившись.
Орися трохи подумала, а потім, зваживши все, заговорила:
— Ні, я православна. Батько наполягав, щоб унію прийняла, але я не можу відступитися від віри моїх предків. Мій батько — звичайний міщанин, а ось Тимофій — шляхтич. Але, незважаючи на це, батько однаково його зненавидів, тому й не залишилося в нас із ним іншого вибору.
— А якщо вас упіймають? — запитала ковалиха.
— Ох, дасть Бог, не спіймають. Мій батько навіть не знав, що я кохаю Тимофія, тож є надія, що він не подумає на мого нареченого.
— Але ж для твого батька твоє безслідне зникнення стало страшенним горем, — трохи вкрадливо сказала жінка.
Орися зітхнула. У дорозі вона часто замислювалася про те, як страждає її батько, тому що не знає, де вона й що з нею трапилось. А ще дівчина усвідомлювала, що в очах людей вона і її милий учинили ганебно. Проте кохання до Тимофія пересилювало і совість, і сором, і всі інші почуття.
— Ми все розповімо моєму батькові тоді, коли повінчаємося, — сказала Орися. — Тоді він уже нічого не зможе вдіяти і змириться з цим.
— Дивно вчиняє доля, — задумливо промовила Настя. — Батьків потрібно слухатися, але у твоєму випадку краще не послухатися, ніж душу свою губити та ще й життя своє з нелюбом прожити! А я ось теж знатного роду, — несподівано сказала жінка.
Орися з подивом подивилася на Анастасію — як жінка благородного походження могла вийти заміж за простого коваля й жити як звичайна селянка? Анастасія зрозуміла її здивований погляд по-своєму та гірко посміхнулася.
— Ти, мабуть, засуджуєш мене, що я з простим ковалем живу?
— Бог із тобою, тітонько! Та як я можу? Мені це й на думку не спало! Просто дивно таке чути. Ти теж утекла зі своїм чоловіком, коли ви молоді були?
— Ні, не втекли. Хоча знай я, що все так складеться, — відразу б з Іванком із дому пішла. Батько мій був дрібним шляхтичем, православним, — зітхнувши, почала Настя свою розповідь. — На маєток його не раз сусіди, католики, зазіхали, усе відібрати намагалися. Навіть до мене сваталися, але батько нізащо не хотів видавати мене за католика. А потім він раптово помер, Царство йому Небесне. Усе своє майно залишив мені, і це стало моїм вироком. Як поховала я його, то й не було мені життя відтоді: усі почали лізти з опікунством, а то й у чоловіки нахабно набиватися. Особливо старався в цьому мій сусід, чиї землі були поруч із моїми — йому якраз зручно було на мені одружитися. Він мені спокою не давав, поки я не вигнала його. Ось тоді він так розлютився на мене, що вирішив помститися. Приїхав якось уночі, розграбував мій будинок, а мене його челядь... — Анастасія замовкла й відвернулась, а Орися жахнулася: до неї дійшло, що сталося з нещасною жінкою під час нападу на її будинок. — Відтоді я не можу мати дітей, — завершила жінка.
— Але як так можна? Ти ж знатного роду! Як можна так чинити з рівним собі? А хіба ти не скаржилася? Хіба не було кому тебе захистити?
— А хто захищатиме або допомагатиме православній без зв’язків, без рідні? Ніхто. Наді мною тільки посміялися б у суді. Та й після всього цього я ледь вижила. Мене побили до півсмерті й кинули помирати. Іванко врятував — підібрав, лікував, доглядав, і, коли я оговталася після побоїв, ми пішли з тих місць назавжди. Він був не хлопом, а вільною людиною і служив у мого батька ковалем. Раніше я ніколи на нього й уваги не звертала: яке мені, панночці, діло до якогось коваля?! А от він закохався, але не смів і очей на мене підняти. Уже багато років ми живемо разом, і для нього я однаково залишилася панночкою, хоча він і чоловіком мені став. Хай би що я наказала — усе покірно виконує.
На красивому обличчі Орисі відобразилися і жалість до несправедливо скривдженої жінки, і обурення на її кривдників, а на очі навернулися сльози.
— Не жалій мене, дівчинко. У кожного своя доля. Та й щасливо я живу зі своїм Іванком — кращого чоловіка, ніж він, і бажати не варто. Прикро тільки, що діток у нас немає. Гаразд, пізно вже, лізь на піч спати. Утомилася ти весь день сидіти в сідлі, тобі виспатися треба. А то твій милий говорив, що завтра вам потрібно раніше виїхати.
Орися піднялася на піч і, лежачи в теплі, усе ніяк не могла заспокоїтися. Їй дуже було шкода добру жінку, з якою так жорстоко обійшлася доля.