— Здається, підійшло, — з полегшенням промовила Кшися, задоволено оглядаючи свою нову господиню з ніг до голови. — Яка ж ти красуня, моя панночко! — захихотіла челядниця й почала розчісувати дівчині волосся.
— Може, я сама? — несміливо запитала Орися.
— Та як панночка сама може? Недобре це, непристойно самій! — обурилася Кшися. — Таке волосся розчісувати — одне задоволення!
Орисі довелося змиритися. Уже сутеніло, останні промені сонця погано висвітлювали кімнату крізь вузькі вікна, тому Кшися запалила свічки. «Як то зустріне мене брат Тимофія?» — думала Орися. Тут, у цьому багатому домі, усе було інше, химерне і якесь чуже для неї. «Доведеться звикати!» — зітхнула про себе дівчина.
А Тимофій із Марком цієї миті парилися в лазні. Тимофій із заплющеними очима сидів на полиці та із задоволенням відігрівався після подорожі.
— Ти розкажеш братові всю правду про себе й Орисю? — запитав Марко.
— Гадаю, доведеться розповісти, — мовив після короткого роздуму Тимофій. — Так буде ліпше. Адже знаючи все, Матвій зможе краще захистити її, якщо батько Орисі зі своїм зятем все-таки знайдуть її.
— А про те, що готується заколот, теж скажемо? — знову запитав Марко.
— Ні! Звичайно, ні! — вигукнув Тимофій. — Хоч він і мій брат, але мене бентежить його дружба з деякими особами. Тому за всієї моєї поваги до нього краще нічого про це не говорити. Свого часу він сам усе дізнається. А поки скажемо, що маємо на Низу термінову справу.
Після лазні друзі повернулися до головного залу, де їх уже чекав сам вельможний пан Матвій Клесінський.
Пан Матвій, високий і статний, досі повний сил, мав таку чоловічу вроду, яка незмінно зворушує жіночі серця, попри солідний вік її власника — йому виповнилося сорок три роки. Його чорного волосся вже торкнулася сивина, посрібливши скроні, мужнє підборіддя було безбороде, а витончені чорні вуса не приховували чуттєвих, чітко окреслених губ. Утім, гарне обличчя не могло приховати гордовитий, владний і жорстокий норов пана Матвія, а його сині очі дивилися на світ відкрито й зухвало, однак були холодні, наче дві сині крижинки. Брати були схожі зовні, лише Тимофій був набагато молодшим і мав більш витончені риси обличчя, через що був миловиднішим за старшого брата.
Колись старший Клесінський був полковником реєстрових козаків Київського полку й досі за старою звичкою челядь величала свого господаря «паном полковником». Та Матвій залишив службу відразу після смерті батька й зайнявся своїм маєтком, ретельно збільшуючи його прибутковість, адже дуже добре зрозумів і оцінив чарівну владу грошей, а ще — впливових друзів. Хоча заради справедливості треба сказати, що Клесінський лояльно ставився до своїх селян не тому, що бачив у них людей, а тому, що це була та сила, від працездатності і вдоволення якої залежав його достаток. Тому Матвій не оббирав своїх хлопів до останньої нитки, не тиранив їх і надмірно не притискав, був із ними строгий, але справедливий. Селянам у Волховицях жилося набагато краще, ніж іншим.
— Хто ж це до нас, убогих, завітав! — холодні очі полковника блиснули радістю. Він щиро любив свого молодшого брата. Тимофій був для нього не просто єдиним братом і кровним родичем, а ще й надійним союзником, який ніколи не зрадить, опорою в боротьбі за своє суспільне становище. Старшими своїми синами полковник був незадоволений, мав їх за пустоголових і легковажних, а молодшого взагалі зневажав. Тому він із щирою теплотою обійняв Тимофія.
— О, пане Марку! — Матвій усміхнувся й потиснув Воловодченку руку. Дивно, але гордий полковник поважав Марка, не гидував його міщанським походженням і був тільки радий приймати в себе. — Сподіваюся, ви обидва до нас надовго, на всю зиму?
— Ні, на жаль, ні, — відповів Марко. — Завтра ми повертаємося на Січ.
— Чого ж так? Куди вам поспішати? Там однаково взимку нічого робити. А втім, таких молодців, як ви, силою я не втримаю. Шкода, дуже шкода! Ну, розповідайте, як справи? Що нового затівають на Січі?
— Ми приїхали не з Низу, а з Києва, — відповів Тимофій. — До речі, київський війт Ходика передавав, що він тобі кланяється й передає свої найкращі побажання здоров’я.