Орися заперечливо похитала головою.
— Справа не в тому, що ми з ним посварилися тоді, а в тому, що Федір Голуб, київський урядник, який так віддано служить ляхам, навіть унію прийняв, постраждав від руки схизматика. А я хоч і шляхтич, але ж православний і козак, не був покараний за те, що підняв руку на пособника Речі Посполитої. За це він дуже зненавидів мене. Він сам мені це сказав. Я не тримаю на твого батька зла. Його можна зрозуміти. І потім, згадай, скільки йому довелося принижуватися, щоби досягти свого становища? Адже все це він робив і робить заради вас, дочок, аби захистити від життєвих негараздів. Це — його єдине виправдання. А скільки інших людей гноблять за те, що вони українці і православні? Так далі жити не можна! Немає іншого виходу, потрібно тільки з шаблею в руці обстоювати свою свободу.
Орися згадала, як батько іноді злився на пана Яцека й лаяв його за шляхетську пиху, але однаково дружив із ним; як паплюжив самодурство та свавілля війта й воєводи, але нічого не міг вдіяти й був змушений їм підкорятися. Згадалася їй і добра ковалиха Настя, яка за народженням була шляхтянкою, але важко постраждала від жорстокості та безкарності своїх сусідів. Згадалися інші люди — її сусіди, прості містяни, які страждали від панівного стану. Дівчина розуміла, що Тимофій має рацію, потрібно боротися за свої права.
— Крім того, якби все було інакше, хіба довелося б мені тебе викрадати? — сказав Тимофій, обіймаючи дівчину. — Хіба не хотів би твій батько бачити тебе щасливою? Будь усе інакше, ми не посварилися б із ним, і він із радістю видав би тебе за мене заміж. Орисю, не журися за мною! Обіцяю, що я повернуся до тебе живим, навіть якщо мені доведеться пройти крізь пекло, навіть якщо сама смерть торкнеться мене, то я, всупереч їй, повернуся до тебе живий! Люба моя, твоє кохання збереже мене!
Дівчина обняла Тимофія. «Господи, краще візьми моє життя, тільки хай він живе! Врятуй і збережи його!» — подумала Орися. Вона вирішила заспокоїтися й не плакати хоча б перед Тимофієм. Зрештою, є милість Божа на цьому світі, якщо Він не допустив її шлюбу з ненависним Далевичем, хоча й не зовсім пристойним чином. Отже, милість Божа збереже і її коханого.
— Я чекатиму тебе, Тимофію! Чекатиму й молитимуся! — промовила Орися, утупившись у плече свого милого і приховуючи сльози.
— Тільки, Орисю, не розповідай про повстання моєму братові. Ні я, ні Марко йому нічого не сказали. По-перше, мій брат останнім часом занадто честолюбний, тому йому ліпше поки нічого не знати. Хтозна, що в нього на думці! По-друге, Михайлик слабкий здоров’ям, і така страшна новина може йому зашкодити.
— Я нікому нічого не розповім! — пообіцяла Орися.
— А коли я повернуся, ми влаштуємо таке пишне весілля, що всі нам заздритимуть! — сказав Тимофій.
— Ох, та хіба в пишному весіллі щастя? — усміхнулася Орися. — Нехай воно буде найпростішим, аби тільки ти був живим, здоровим і кохав мене! Лише б разом бути!
— Ні! Хочу таке весілля, щоби навіть янголи з небес злетіли подивитися й випити за наше щастя! — наполягав Тимофій, усміхаючись.
— Ну добре! Зробимо так, як ти бажаєш, коханий! — відповіла Орися, обіймаючи хлопця за шию і притискаючись до його грудей.
Наступного ранку виглянуло сонце, і Тимофій із Марком, не зволікаючи, почали збиратися в дорогу. Нянька Одарка тихо плакала — їй було нестерпно боляче знову розлучатися зі своїм вихованцем. Хоча Тимофій уже виріс, та для старенької він, як і раніше, був маленьким хлопчиком, що крав на кухні солодкі пряники та пиріжки.
— Ну не плач, няню! Не рви мені серце! Воно й так болить від того, що потрібно так швидко покидати рідний дім, — умовляв її Тимофій. — Але я ж не на все життя їду. Скоро повернусь! Мене ж тут наречена чекає!
— Та ти й минулого разу так говорив, що повернешся, а тебе півтора року не було, — схлипувала старенька.
— Няню, ти мусиш зрозуміти, що я виріс і не можу сидіти біля твоєї спідниці та слухати казки, як у дитинстві, — м’яко сказав Тимофій. — Маю до тебе прохання — подбай про Орисю. Служи їй так, як служила б мені. Це твій обов’язок переді мною!
— Подбаю я про панночку! — схлипнула няня, витираючи сльози. — Як же інакше, якщо ти її так кохаєш! Та й хто її тут ображатиме?!
— Дивись, няню, Орися мені дорожча за життя, тому бережи її.
Няня кивала на знак згоди, зітхала й витирала сльози.
Ще більш болісною стала для Тимофія розлука із самою Орисею. Прощаючись із коханою в сінях, подалі від сторонніх очей, Тимофій так пристрасно цілував її, немов сподівався націлуватися про запас. Він бачив, що Орися ледве стримує сльози, і був удячний їй за це. Інакше би він не витримав і забрав дівчину із собою.