— Марку!
Той підняв голову.
— Влад недавно проїжджав тут. На Буцьк поїхав. Завтра туди вирушимо.
Хлопець не відповів.
— Марку! — знову шепнув Тимофій — Онисько мені сказав, що зовсім не заперечує щодо такого зятя, як ти. Намотай на вуса.
Наступного ранку Онисько, роздягнений до пояса, умивався просто на вулиці. Старий козак не боявся застудитися холодним ранком — він і досі був міцний здоров’ям, хоча інколи й відчував невідворотну руку старості.
Марко вийшов із хати, теж скинув сорочку й підставив обличчя та шию під холодну воду, яку лив йому з глечика вчорашній хлопчик. Запорожці мали незламне здоров’я, загартоване в суворому степовому житті, тому таке вмивання сирим ранком було звичайною справою.
— Ех, старію я! — скрушно промовив Онисько. — Он як напився вчора. А колись рідко хто міг мене перепити!
Марко помовчав, кусаючи губу, а потім наважився. Він подивився Ониську в очі й попросив:
— Батьку, віддай за мене Христину.
Онисько ані слова не сказав і лише відвів погляд, аби приховати затаєну в ньому радість. Чоловік трохи помовчав, поглядаючи на Марка, який помітно хвилювався, очікуючи відповіді, а потім сказав:
— Для мене це лише радість: такий козак, як ти, для мене — бажаний зять. Тільки от як ти з моєю дочкою житимеш? Ти про це подумав? Адже її мати — ляшка, і сама вона не гірша за матір — горда й пихата. Упораєшся з такою дружиною?
— Ну, це буде вже моє діло, як із дружиною впоратися так, щоб у любові та злагоді жити, якщо панночка, звичайно, погодиться піти за мене, — відповів Марко.
— Ну, тоді по руках! — відповів Онисько, задоволений такою відповіддю.
— Не завадило б і саму Христину запитати! Може, вона й не захоче піти за мене заміж! — заявив Марко.
— Ще бракувало, щоб я її згоди запитував! Я їй ще поки батько і своєї волі з доньки не знімав! — сварливо відповів Онисько.
— А запитати все-таки треба! — наполягав той. — Може, у Христини своя думка!
Онисько почав лаятись, обурюючись тим, що він ще мусить жіночі примхи враховувати, але потім накинув полотняний рушник на плечі й повів Марка до хати. Без особливих церемоній він провів хлопця до кімнати Христини. Дівчина поралася коло печі, готуючи сніданок.
— Христю, ось твій майбутній чоловік. Я так вирішив! — просто з порога заявив Онисько. — Тільки от він бажає твоєї згоди запитати. Тому відповідай, ясновельможна панночко, підеш за Воловодченка?
Дівчина опустила очі, щоки її спалахнули. Потім вона подивилася прямо в сірі очі Марка і твердо відповіла: «Піду». У Марка навіть дух перехопило, він ледь витерпів, аби не кинутися до Христини, але присутність Ониська стримала його.
— Ну, от і славно! — зрадів старий батько, що все так легко та швидко розв’язалося, а дочка не стала пручатися. — Отже, восени відгуляємо ваше весілля, щоб усе за звичаєм було! Діти! — заволав він. — Дай же вам Бог щастя!
Онисько врочисто благословив пару образáми й забажав знову напитися з цієї нагоди, але двом козакам потрібно було їхати. Тому Онисько поремствував, позітхав, однак змушений був попрощатися з молодими хлопцями. Дивлячись козакам услід, Онисько сказав, звертаючись до доньки:
— От із таким, як Воловодченко, ти, доню, будеш щаслива. Тепер мені й померти не гріх! У добрі руки тебе віддаю. Тільки ж не кривдь хлопця!
— Бог із тобою, батьку! Живи ще, живи довго! — усміхнулася Христина.
Марко з Тимофієм попрямували до Буцького острова, сподіваючись там відшукати свого приятеля. Острів, суцільно вкритий густим лісом, лежав на річці Томаківці за дванадцять миль від Микитиного Рогу. Декілька років тому на цьому острові оселилися ті козаки, які під керівництвом отамана Федора Лінчая повстали проти утисків черкаського полковника Барабаша та іншої реєстрової старшини. Протест цей було придушено, і ображені козаки перебралися на Низ, де і знайшли собі притулок. Рухаючись уздовж берега річки, двоє друзів під’їхали до козацьких зимівників, що розкинулись як на самому острові, так і напроти нього, на березі.
Короткий зимовий день уже згасав, але ворота вертограду, що оточував хатинки, були ще відчинені, а народ тинявся вулицею. Розпитавши перехожих, друзі дізнались, що Влада можна знайти в невеличкій хаті наприкінці поселення, і швидко вирушили туди. Коло хати вартували двоє козаків, які насторожено оглянули двох незнайомих вершників.
— Ви хто такі, і що вам тут потрібно? — запитав один із них.
— Ми шукаємо Влада на прізвисько Лютий. Ти не підкажеш нам, друже, чи не тут він? — запитав Тимофій.