— Я себе негідником відчуваю! Та ще й після сьогоднішньої ночі, — сказав Тимофій, але потім підійшов до Орисі й міцно обійняв її. — Ти мене й справді з розуму звела, ягідко моя, змусила забути про все на світі! І далі зводиш! — шепотів він, припадаючи гарячим поцілунком до шиї дівчини. — Як згадаю, як солодко з тобою було, то знову не можу стриматися. Орисенько, щастя моє! Кохана! Ми поїдемо в інше місце і знайдемо хоч якого-небудь попа, щоби він повінчав нас.
Орися замислилася: «Може, і справді не можна було робити так, як учора. Але я так за ним сумувала, мені так погано було без нього, що я ні про що не шкодую. Однак виходить, що я зробила це навмисне, щоб він зі мною швидше одружився. Треба дати зрозуміти, що це не так», — а потім відповіла:
— Це небезпечно тепер — їхати кудись і шукати священика. Почекаймо найкраще тут. Гадаю, священик скоро повернеться, і тоді ми спокійно повінчаємося. Та й куди нам поспішати? Над нами тепер ніхто не стоїть і не зможе перешкодити.
— Та воно все так, але мені буде спокійніше, коли ти за законом моєю дружиною станеш. Якось усе в нас не так пішло! — нахмурився Тимофій. — І вкрасти тебе довелося, і з батьком твоїм не зразу вийшло порозумітися, і одружитися нормально не можемо.
— Не сумуй щодо цього, коханий. Головне, що ми будемо разом. А решта — дрібниці! І, крім того, хотілося б, аби на нашому весіллі був і мій батько, і сестрички, і твій брат. І ще бажаю, щоби нас вінчав лише отець Сергій. Я ще не зустрічала таких добрих священиків, як він. Тому почекаймо трохи. Ну будь ласка! — попросила Орися, кладучи руки йому на плечі. Вона пригадала, які вони м’язисті і як приємно було вчора вночі засинати в його сильних обіймах. Пустотливо блиснувши очима, Орися шепнула: — Ти ж прийдеш до мене сьогодні ночувати?
Погляд Тимофія спалахнув пристрастю, і замість відповіді він палко поцілував її.
Усі наступні ночі Орися й Тимофій проводили разом і не бентежились мораллю. Про це знала лише Кшися, але воліла мовчати про це неподобство та ще й ретельно покривала коханців, аби випадково про це не провідали Одарка, челядь або Семен із Михайликом. Спочатку жінка була вельми обурена, бо не уявляла, що її молодий пан може так учинити, а її панночка — дозволити йому таке. Але коли згадувала, як мучилася Орися від домагань пана Матвія, як вона сумувала за Тимофієм, а ще бачила, як її молодий пан сяє від щастя і як палко кохає дівчину, Кшися потроху починала виправдовувати цю пару. «Врешті-решт, та що тут такого? Хіба ці двоє не заслужили щастя?» — думала служниця.
А для закоханих світ навколо відсунувся на задній план — вони забули про те, що війна, яка ще невідомо коли закінчиться, забули, що Тимофієві не сьогодні-завтра доведеться поїхати. Залишилися тільки їхні кохання та пристрасть. Обидва занадто довго були в розлуці, занадто сильно сумували одне за одним, занадто багато пригод пережили поодинці за такий короткий термін і тепер прагнули надолужити згаяне, віддаючись одне одному без залишку.
А отця Сергія все не було й не було.
Зате повернувся пан Матвій. Він дуже квапився з Бара, щоби нарешті побачити свою кохану. «Боже! Я руки на себе наклав би, якби з нею що-небудь трапилося! — думав пан Клесінський, поспішаючи додому. — Подумати лишень: таку потужну фортецю — і захопили! Це ще добре, що Тимофій знайомий із цим гультяєм. Хоч якась користь від нього є на цьому світі!»
Однак, приїхавши до Волховиць, він дуже здивувався, побачивши тут козаків. Пан Матвій безстрашно під’їхав до воріт власного будинку й вельми гордовито наказав їх відчинити. Козаки Тимофія не знали господаря в обличчя, тому оторопіли від такої вимоги.
— Ти хто такий? — запитав Гриць, який саме тинявся поблизу й не погребував сунути сюди свій ніс.
— Господар цього будинку! Ану відчиняй! Мені тут що, до ночі стояти? — невдоволено відповів Клесінський.
— Ану забирайся! Господар цього маєтку — пан Тимофій, а ти... — нахабно почав говорити Гриць, але відразу ж отримав ляща від Данила.
— Думай, що верзеш, дурню! Це старший брат Красунчика! Відчиніть панові ворота! — скомандував Данило.
Матвій добре чув їхню розмову і його ледь грець не вхопив від того, що, виявляється, Тимофій тут! «А чорт би мене, дурня, забрав! — вилаяв сам себе пан Матвій. — А ще краще мого братика! Ліпше я її менше ховав би від нього, а повіз із собою до Варшави — туди він точно не сунувся б. Зараз спокійно сидів би з нею там і ні про що не сумував!» Він із гордовитим і незадоволеним виглядом проїхав повз козаків, повз челяді, яка шанобливо йому вклонялася, жбурнув конюху поводи й увійшов до будинку.