— Ох, пане Семене, ти ж не знаєш, що таке війна! — сумно сказала Орися. — Найкраще тобі ніколи не знати її жахів. Та й нікому більше!
— А ти знаєш? — не зовсім шанобливо огризнувся Семен. — Хоча так! Ти, панно, бачила все своїми очима. Але мені так хотілося поїхати звідси, а не сидіти та нудьгувати! Ось тепер і досадую.
— Тільки не пий з цієї причини, щоби розігнати свою нудьгу й досаду, — несподівано сміливо сказав йому Михайлик.
— О! Ти, я дивлюся, теж хоробрішим став! — знову огризнувся Семен. — Від книг озвірів?
— Ага, — відповів йому брат і, розвернувшись, пішов у будинок.
— Пане Семене! — докірливо сказала Орися. — Прошу тебе, не сварися з братом! Ліпше попрохаймо Одарку приготувати солодких пиріжків до обіду.
Залишившись утрьох, Орися, Семен і Михайлик уживалися цілком терпимо — брати рідше влаштовували між собою чвари, Семен став набагато менше пити, а Орися дедалі менше дорікала йому за грубість до молодшого брата. Дивно, коли батько ганяв Семена за пиятики, то його просто таки тягнуло до чарки, а коли батько поїхав, то й бажання зникло. Але загалом молоді люди жили досить дружно, щоправда, їм усім трьом було і самотньо і журливо. У їхньому краю настала тиша — не було більше галасливих і веселих сусідів-шляхтичів, у сусідніх селах перестали хвилюватися та обурюватися селяни, не з’являлися зграї розбійників. Але гнітючою була ця тиша. Особливо після того, як поїхали козаки Тимофія, що наповнювали двір гомоном, жартами й витівками. Увесь край немов завмер в очікуванні грози. А троє мешканців Волховиць жили серед цієї тиші у тривозі та хвилюванні — на війну пішли дві дуже близькі всім трьом людини.
Тимофій зі своєю сотнею швидко й без пригод прибув до ставки гетьмана, де вже зібралися практично всі полковники зі своїми полками. Прибули полковники Кривоніс із Кам’янця, який він так і не встиг захопити, і Ганжа, козаків якого поляки насмішкувато і зневажливо називали подністрянською харамжею. Прибули полковники Нечай, Морозенко, Тиша. Останній орудував у самому серці Польщі, просто під Варшавою, улаштовуючи зухвалі нальоти на шляхетські маєтки. Козацька армія поповнилася не лише селянами й містянами — прибуло безліч охочих повоювати з ляхами з берегів річок Самари, Росі, Собі, Ташлика. Тимофій пригадав весну — тоді із Січі вийшло лише п’ять тисяч низових козаків і чотири тисячі татар. А нині козацька армія була просто величезна — вона налічувала орієнтовно сто десять тисяч осіб, а артилерія — майже сто гармат. Однак серед них тільки близько п’ятдесяти тисяч були воїнами-козаками — низовиками, реєстровиками, виписними з реєстру, лісовими гайдамаками і степовиками, які, мешкаючи в Дикому Полі на кордоні з Кримським ханством, ніколи не випускали з рук зброї. Решта були селянами та містянами, які щойно взяли в руки шаблю.
— Не заздрю я шляхті, — холодно сказав Матвій, оглядаючи це величезне військо. — Хоча у них перевага в тому, що їхня кіннота набагато сильніша.
«Знову ця кіннота! — скривився Тимофій, прямуючи до гетьмана. — Утім, братова правда. Ну що ж! Подивимося, чим закінчиться ця битва. Цікаво, навіщо він поїхав воювати. Що штовхнуло Матвія піти зі мною? Він чимало повоював за своє життя й у останні роки взагалі охолонув до ратних подвигів. Невже і справді так нудно стало вдома?»
Хмельницький сидів у своєму наметі в оточенні своїх полковників, а побачивши Тимофія, щиро зрадів.
— Тимофію, дуже радий тебе бачити! — гетьман тепло всміхнувся, підвівся і обняв Тимофія. — З обличчя бачу, що з твоєю милою все гаразд, — шепнув він.
— Я дуже вдячний тобі, пане гетьмане, що ти відпустив мене, — я встиг вчасно, — відповів Тимофій.
Слідом за Хмельницьким із Тимофієм особливо тепло привітався Кривоніс, не забувши поцікавитися про Орисю, а за ним і Іван Ганжа, який добре пам’ятав хлопця ще з весни, а потім і решта старшини теж привітно поглянула на молодого сотника. Навіть пан Виговський, і той дружелюбно кивнув.
Матвій уважно спостерігав за тим, як привітно з його братом вітається козацька старшина, як йому тут раді. «А Тимофій, виявляється, зовсім не такий уже і пустодзвін, яким я його вважав! Он як до цього Хмельницького втерся в довіру», — подумав чоловік. Але тут його помітив сам гетьман. Матвій не дуже добре пам’ятав Хмельницького з часів Смоленської війни, а точніше, взагалі не пам’ятав. Адже тоді гордий пан Матвій Клесінський зовсім не прагнув до спілкування з якимось чигиринським козаком — це його покійний батько дружив з усіма, хто був православним, а сам Матвій волів спілкуватися з польською шляхтою — від неї він мав більше користі. Однак Хмельницький його пам’ятав, тому, трохи примружившись, уважно подивився на чоловіка.