— Пане Матвію, — просто сказав він. — Ось уже не думав, що побачу тебе тут. Яким вітром?
Матвій уклонився Хмельницькому як рівному, а не як гетьману, і холодно відповів:
— А хіба я можу залишатися осторонь, коли вирішується доля мого народу?
Гетьман навіть не скривився, хоча чудово зрозумів, що Матвій поважає лише себе, служить тільки собі й переслідує лише свої інтереси. «Що ж! Раз прийшов із братом, то нехай залишається», — подумав Хмельницький.
— Ми завжди раді тим, хто не хоче стояти осторонь, — трохи вкрадливо відповів Хмельницький, потім із незадоволенням відпустив Тимофія. Гетьман прагнув затримати молодого сотника ще трохи в себе, але не хотілося, щоби був присутній його старший брат — пану Клесінському він не довіряв.
Тимофій одразу вирушив шукати Марка. Матвій ішов слідом за братом, невдоволено поглядаючи навсібіч — його охопила гидливість. «Хоч військо й величезне, але половина тут — звичайні хлопи! І як вони збираються воювати? Вони ненавчені, незвичні до війни. Б’юся об заклад, що половина їх злякається і втече перш, ніж напівп’яна шляхта піде в атаку! — думав пан Матвій. — Погано, що не вдалося прикінчити братика просто в дорозі — мав би менше клопоту й не треба було би брати участь у всьому цьому балагані. Але козаки так і труться біля нього, що не протиснешся!» Клесінський так і не зміг заглушити в собі ненависті до свого більш щасливого суперника. Тоді, улітку, йому було трохи легше впоратися із собою — була надія на те, що Тимофій рано чи пізно загине або кине Орисю. Але тепер, коли він переконався в тому, що молодший брат не лише не збирається відмовлятися від своєї коханої, а ще й жив із нею, як із дружиною, то вирішив будь-що прибрати його зі свого шляху. Особливо скаженів Матвій, коли брат ставав задумливим, на губах грала легка, мрійлива усмішка, а очі його сяяли, — він чудово розумів, що брат думає про Орисю і згадує хвилини, проведені з нею. Це ледь не доводило Клесінського до божевілля, але він ретельно приховував свої гнів та ревнощі.
А Тимофій і не підозрював, що за його спиною йде смерть в особі рідного брата. Для нього величезною радістю було знову побачити своїх друзів, дізнатися про одруження Влада в усіх подробицях. Та ще й Максимко прийшов!
Матвій дивився на молодих козаків, які весело базікали і сміялися, піддражнювали один одного, і в ньому прокинулася заздрість. У цих молодих хлопців так кипіло й вирувало життя, вони були такими молодими та безтурботними, їхні очі так сяяли, що красень пан Матвій несподівано відчув себе старим і непотрібним у цьому житті. Влад і Кривоносенко йому зразу не сподобалися, але він доклав усю свою привітність та самовладання, спілкуючись із приятелями брата, щоби не видати себе. А тут ще Гриць несміливо просунув ніс у намет, побачив, що тут весело та залишився, і його ніхто не прогнав, що взагалі обурило гордого Клесінського — уже хоча б гідність сотники мали й не шанували біля себе всяку голоту.
— Ну а що ви робили весь цей час, окрім того, що ледь попа на той світ не відправили? — запитав Тимофій, усміхнувшись.
— Та нічого особливого — нудьгували! — відповів Марко. — Після твого від’їзду пішла чутка, що наших послів у Варшаві на палі посадили. Тоді ми спішно виступили з Білої Церкви, дійшли до урочища Гончарихи, і туди з’явилися наші посли, живі й неушкоджені. Ще мали з’явитися комісари для переговорів на чолі з воєводою Киселем. Та лише до нас вони так і не доїхали! Пан воєвода як побачив, що Гоща, його вотчина, була розграбована просто в нього на очах, а він нічого і зробити не зміг, то відразу й застряг в Острозі — надто страшно було і йому й комісарам пробиратися нашими землями, — усміхнувся Марко. — Місто вже зайняли наші козаки, і він зажадав через нього вільний пропуск. Для гарантій безпеки обмінялися заручниками, але тут якийсь шляхтич, начальник однієї із хоругв ополчення, який ішов разом із воєводою, улаштував бійку біля міських воріт. Ну через це козаки й не пропустили Киселя. Він навіть писав панові Кривоносу, просив, аби його безперешкодно пропустили через місто. Полковник порадив йому обійти Острог. Але Кисіль зажадав, щоб у такому разі йому виділили конвой, який проводив би його до Костянтинова, де мали відбутися перемови. Навіть митрополита Сильвестра просив посприяти в цьому. Той приїхав, але досі сидить у гетьмана, а гетьман йому нічого не обіцяє й конвою Киселю не виділяє.
— Хмель, як і раніше, тягне час, — усміхнувся Тимофій, знімаючи свій ошатний і дорогий одяг та надягаючи звичайну білу сорочку й легку сіру свитку, у яких було набагато зручніше.