— Ну що там ще?! — з ненавистю вигукнув Заславський і сам пішов подивитися, чому здійнявся такий ґвалт.
Виглянувши зі свого намету, князь побачив декілька карет, серед яких металися шляхтичі й несамовито волали, указуючи на купку козаків. Поруч стояв брацлавський воєвода та щось запально говорив тим шляхтичам, які відверто й нешанобливо горлали на нього. Заславський зітхнув і пішов розбиратися.
— Що тут відбувається? — несподівано для самого себе твердо і владно запитав він, незважаючи на задуху через зайву вагу.
— Твоя милосте! — уклонився Кисіль. — Я щасливий бачити тебе в доброму здоров’ї, чого не можна сказати про мене! Я щойно прибув, переживши страшне хвилювання, що не може не позначитися на моєму розладнаному здоров’ї.
Дійсно, високий та худий, із мішками під очима й сивою бородою, пан Кисіль мав утомлений і явно нездоровий вигляд. Утім, пан Адам так часто посилався на своє нещасне, розладнане здоров’я, що зрештою й сам повірив у те, що він хронічно хворий. Заславський зупинив його жестом і знову нетерпляче перепитав: «Що тут відбувається?»
— Мене звинувачують у зраді! — ображено вигукнув Кисіль.
— Твоя милосте, він привіз козаків! Шпигунів! Кисіль — схизматик і прибув до нас, аби зрадити! Зрадник! — заволав якийсь шляхтич.
— Хто ти такий, що звинувачуєш сенатора й воєводу Речі Посполитої у зраді? — холодно запитав Домінік.
— Я пан Ржемік-Вольський, — зарозуміло відповів шляхтич так, немов усі тут були зобов’язані знати, хто він такий, — і я звинувачую пана Киселя в тому, що в його почті прибули козаки, аби шпигувати та доносити заколотникам відомості про наше військо!
Пан Домінік почав розбиратися в цій події, на що пішло чимало душевних сил і терпіння, а пан Адам ще витерпів достобіса образ та вислухав багато лайок на свою адресу. Виявилося, що Кисіль так і не провів із Хмельницьким перемов і змушений був повернутися до основного війська зі своїм загоном. А із собою він привіз тих козаків, яких дав йому в заручники Кривоніс, бо не знав, що з ними робити. Адже козацький полковник не повернув йому тих шляхтичів, яких Кисіль давав у заручники під час проїзду через Острог. Коли обурена шляхта нарешті з’ясувала, у чому суть, то багато хто ввічливо, але сухо перепросив у Киселя. «Господи! Та навіщо я погодився на все це? Та навіщо воно мені все це було треба?» — роздратовано думав Заславський. Він сердився на своє честолюбство й зі свого боку пообіцяв воєводі суворо покарати Ржемік-Вольського за проявлену неповагу. Але пан Кисіль цим не вдовольнився, тому вирішив проверещати наостанок:
— Ось така мені подяка за те, що я стільки днів терпів образи і приниження від розгнузданих, знахабнілих селюків? Так мені дякують за всі мої старання? За все те, що я зазнав заради загального блага? Ніколи, ніколи я й подумати не міг, що пізнаю від моїх братів і земляків гірші приниження та образи, ніж від заколотників!
— Досить, милостивий пане! Досить! — обірвав його виливи князь Заславський. — Ліпше йди, бо Хмельницький прислав листа, і його треба обговорити на загальній раді, на якій ти теж мусиш бути присутнім, — і, розвернувшись, Домінік пішов до свого намету.
Невідомо, чи образився брацлавський воєвода на такі різкі слова, але на військову раду він з’явився. Приїхав зі свого табору і князь Вишневецький. Після того як було зачитано листа Хмельницького, пан Кисіль висловився першим.
— Милістю Божою мені не раз доводилося ставати посередником під час перемовин у минулих козацьких бунтах, і зусилля мої на цьому терені були завжди успішні, тому волею Небес я був обраний вершителем миру, а не призвідником війни. Але мій шлях миротворця був усипаний не трояндами, а перегороджений страшними терновими заростями! Чого я тільки не зазнав на цьому нелегкому шляху! Що я був змушений побачити! Що мені довелося зробити для досягнення моєю Вітчизною спокою, миру й добробуту! — почав Кисіль, і більшість шляхти з жахом усвідомила, що це лише початок довгої преамбули перед основною промовою, оскільки воєвода славився своїм красномовством. — Життя моє не раз було в небезпеці, маєтки мої були розграбовані, немислимі образи й лайки довелося винести моїм вухам! Зі свого народження я сповідую віру православну й готовий захищати її до останнього подиху та краплі моєї крові. Але я — польський дворянин і сенатор, і хоча предки мої були русинами, але вони були тими, хто своїм прикладом та життям з’єднали русинське дворянство з благословенною і ясновельможною Річчю Посполитою. Я стверджую та наполягаю на тому, що не маю нічого спільного з поганими заколотниками. Там немає дворян! Там одне ганебне хлопство, чернь і непотріб, якому не відома ані честь, ані совість, ані любов до Вітчизни, яка їх виховала! Через їхнє свавілля, через їхню жадібність та зажерливість багато достойних людей були позбавлені свого майна. Зокрема, і я!