А після Пилявцівської битви народ ще довго презирливо називав шляхту «пилявчиками».
Розділ XХVI.
КАЇНОВЕ ДІЛО
...Єдине, що він сказав,
що серед людських вад
однією з найголовніших він вважає боягузтво.
— Максиме, батько одужає! Ось побачиш! — говорив Юрко хмурому Кривоносенку, який немов розгубив усю свою веселість та нахабність.
Той мовчав і люто жував травинку. Уперше у своєму житті Максимко по-справжньому занервував, захвилювався — полковник Кривоніс дістав серйозне поранення, заманюючи поляків до містечка Пилявці. Так, він і раніше діставав бойові рани, але ця була найсерйозніша — польська куля пройшла близько від серця, дивом не зачепивши його. «Чому він не взяв мене із собою? Якби я був поруч, то, може, уберіг би його», — засмучено думав Максим. Юрій, який за весь цей час устиг здружитися з Кривоносенком, тепер щиро співчував своєму новому другові, але допомогти нічим не можна було — залишалося тільки сподіватися на Бога.
До намету Кривоноса під’їхав Хмельницький зі своєю свитою. Він уже вдруге відвідував свого друга й соратника, безстрашно долаючи відстань між двома таборами, ризикуючи зіткнутися з польським роз’їздом.
— Як батько, Максиме? — запитав гетьман замість привітання.
— Тримається, пане гетьмане! — невесело відповів Максимко. — Дасть Бог, одужає після рани.
Гетьман пройшов до намету, Максим потупав слідом, а Юрій побрів до дядька, бо вважав себе тут зайвим.
Тимофій у компанії Матвія стояв біля свого шатра і про щось говорив із Данилом. «Цікаво, навіщо батькові знадобилося воювати? Яка йому в цьому користь? Він ані на крок від дядька не відходить, немов охоронець! Може, через це й пішов? Адже він так любить його. Навіть більше за нас, рідних синів!» — думав хлопець. Матвій зиркнув на сина, але нічого йому не сказав — гнів уже минув, і Клесінському було байдуже, що робить син, аби під ногами не плутався. Пан Клесінський був незадоволений іншим — за всі ці дні йому так і не випала нагода позбутися свого суперника, хоча сотня Тимофія брала участь у нещасливій сутичці з поляками. Однак у бою Матвій не зміг вибрати вдалий момент, попри те, що він увесь час бився поряд із молодшим братом.
— Улаштуємо поранених у моєму наметі, — говорив Тимофій. — На щастя, їх лише четверо. Скажи хлопцям, нехай переносять їх сюди.
Юрій помітив, як батько незадоволено скривився: мовляв, чому це я мушу поступатися своїм наметом тим, хто стоїть нижче за мене? Але його дядько вдав, ніби не помітив цього. «Не лежати ж пораненим на возах! — обурено подумав Юрко. — Тепер уже ночі холодні, та й дощі йдуть! Ще в людей рани запаляться». Він не раз спостерігав за своїм дядьком і почав розуміти, що він добре й не знав його ніколи. Хлопець звик, що його дядечко завжди веселий і пустотливий, легко ставиться до життя. Але тепер Юркові Тимофій відкрився з іншого боку — виявляється, дядько вміє бути серйозним, відповідальним і розсудливим. До нього тяглися всі — козаки його сотні, друзі, сторонні люди. Він умів усміхатися так завзято, що заражав веселощами всіх і вдихав енергію в будь-яку людину. Ще Юрій помітив різкий контраст між батьком і дядьком, який особливо чітко проглядався тепер, у похідних умовах. Батько так і залишився гордим і зарозумілим шляхтичем, що презирливо дивиться на все навколо себе, а дядько був набагато скромнішим і привітнішим з усіма, але водночас не втрачав свого шляхетського достоїнства та викликав повагу.
— А, Юрку! — помітив його Тимофій. — Як там полковник?
— Та все так само. Його гетьман приїхав провідувати, — відповів Юрій, зиркаючи на батька.
Тимофій помітив косий погляд небожа й зітхнув. У нього самого було відчуття, що присутність Матвія немов не дає йому дихати на повні груди, але він не замислювався про причини цього — хай які вони були, Матвій однаково його єдиний і любимий брат. Але наслідки сварки між Матвієм і племінником, холодність і гордовитість брата щодо оточення, власні клопоти й догляд за своїми людьми, туга за Орисею — усе це висотувало душу молодого сотника.
— Дядю, а коли має прибути орда? — неголосно запитав Юрко, адже йому було цікаво подивитися на татар. Він їх ніколи не бачив, але чув чимало жахливого. Загалом, відтоді, як молодий секретар коронного канцлера покинув свою службу, він побачив чимало цікавого.