Полковник мав рацію — у ярах, урочищах та гаях бродили й таїлися хоругви Вишневецького, чекаючи, коли козаки Кривоноса вийдуть із коша добити нечисленного ворога. Тоді поляки ударили б по козаках усіма силами. Відважному полковнику дуже хотілося досадити князю, своєму заклятому ворогові. Оскільки окремі хоругви поляків були розсіяні в околицях, то полковник вирішив відправити кілька своїх сотень у роз’їзди, щоб утягнути всі ці хоругви у дрібні сутички, не давши їм нагоди спільно з їхніми товаришами атакувати його козаків. Серед відправлених козацьких сотень опинилася й сотня Тимофія. Не варто й казати, що разом із ним поїхав Матвій, та ще й Кліща із собою прихопив, хоча старий слуга відчайдушно боявся та ховався за спини своїх панів.
Тимофій зі своїми козаками обережно просувався місцевістю, відправляючи поперед себе розвідку. Йому практично пощастило — один із його козаків виявив гусарську хоругву, яка розташувалася неподалік козацького коша. Тимофій задумався: «Крилаті гусари — небезпечний супротивник. Мої люди не встигнуть перестріляти їх відразу, коли вони підуть в атаку строєм, та і протистояти лавою їм не зможуть, бо озброєні набагато легше. Отже, треба спробувати напасти або різко, не давши їм часу вишикуватися, або, якщо несподівана атака не вдасться, треба буде змусити їх змішати свої ряди. Але буде набагато простіше змусити їх погнатися за нами, як це зазвичай роблять татари, а потім, коли, переслідуючи нас, вони розірвуть стрій, перебити їх! У будь-якому разі треба спробувати!»
Тимофій пояснив своїм людям, як треба діяти, і козаки, розсіявшись, рушили в бік польської хоругви. Але несподівано напасти на ворога в козаків не вийшло — польська хоругва миттєво вишикувалася у три шеренги й узяла необхідний розбіг для лобового удару. Тоді козаки зібралися в купу, немов готуючись грудьми зустріти й відбити удар супротивника. Залишалося п’ятдесят кроків, коли прозвучала команда «Вперед!» — і гусари перейшли на легку рись, потім пролунала команда готувати списи до бою — і гусари прискорилися, перейшли на повний галоп. Коли до зіткнення залишалося менше ніж двадцять кроків, Тимофій скомандував «Врізнобіч!» — і його люди миттєво зірвалися з місця та роз’їхалися у два боки. Гусари, які вже розігнали своїх коней, почали їх стримувати, але деякі так і не змогли цього зробити. Вони полетіли вперед і поодинці потрапляли під козацькі кулі та шаблі. Козаки розвернули своїх коней, налетіли на поляків із боків, ударили з тилу. Вийшло так, як і планував Тимофій, — гусари змішали свої шеренги та зійшлися з козаками врукопашну — тут вони не могли використовувати свої довгі піки, а лише важкі палаші та шаблі. І в такій сутичці обидва супротивники були рівні один одному і за силою, і за можливостями.
Однак не судилося козакам Тимофія виграти цей бій, хоча перемога хилилася явно в їхній бік, — із найближчого гаю вилетіла ще одна польська хоругва, яка, вочевидь почувши постріли, поспішила на допомогу своїм товаришам.
— А чорти їх ухопили б! — сказився Тимофій, адже зрозумів, що поляки матимуть численну перевагу і треба відступати — він зовсім не мав наміру покласти тут більшу частину своїх людей. — Усі врозтіч, відступаємо! Швидше! Розсіялися в яри й гаї. Це ще не головний бій!
З досадою його козаки почали відступати. По двоє, поодинці вони швидко їхали в різні боки. Але поляки, надихнувшись таким відступом, почали їх переслідувати. Щоправда, переслідування тривало недовго, бо хтось із двох ротмістрів зметикував, що можуть потрапити в пастку — невідомо, скільки ще козаків бродить навколо і чи не заманює їх цей загін на вірну загибель. Тому поляки згодом повернулися назад.
Тимофій відходив серед останніх, аби переконатися, що всі його люди встигли відступити. За ним похмуро скакав на своєму породистому коні Матвій і на смерть переляканий Кліщ, притулившись до шиї свого коня, щоби не дістати кулю. Обидва брати і їхній слуга відірвалися від переслідувачів та опинилися утрьох у пустім гаї, що спускався в невелику улоговину.
Матвій, вийшовши зі своєї похмурої замисленості, озирнувся — навколо було порожньо й тихо, тільки Кліщ їхав позаду. Це була удача! «Настав час!» — подумав він і, діставши пістолет, узяв його за дуло. Матвій побоювався стріляти, щоби пострілом не привернути уваги ані козаків, ані поляків, які могли шниряти поблизу. Не витягнув він і шаблі, оскільки на Тимофієві була кіраса, та і Клесінський хотів діяти напевно. Він пустив свого коня швидше, наздогнав брата й щосили вдарив того по голові важкою рукояткою свого пістолета. Удар дещо пом’якшила шапка, але однаково він був такий сильний, що оглушений Тимофій знепритомнів та звалився з коня. Матвій зістрибнув і заніс руку з кинджалом. Один рух — і на його шляху більше не буде суперника. Але тут Ворон немов відчув, що його господаря хочуть убити. Вірний кінь заіржав, піднявся дибки. Спритний Матвій ледве встиг ухилитися від кінських копит. Клесінський миттєво дістав свою шаблю й безжально, із розмаху, ударив коня. Ворон заіржав від болю, знову встав дибки, а Матвій знову змахнув шаблею, полосонув нею по горлу коня. З перерізаних артерій бризнула кров, обдавши Клесінського, — відважний Ворон захрипів, повалився на бік, стікаючи кров’ю.