— Проклята скажена худобина! — зло промовив Матвій. Він озирнувся навсібіч, але в гаю було порожньо — жодного свідка. Уже починало сутеніти, і навколо було тихо. Кліщ із невимовним жахом дивився на свого господаря, але мовчав.
Клесінський попрямував до непритомного Тимофія. Швидко окинувши поглядом брата, він вирішив перерізати тому горло. Але раптом рука Матвія затремтіла, і він опустив кинджал. Перед його очима промайнули спогади: Тимофій маленький — він тримає його на руках і радіє молодшому братику, а потім він уже нахабний отрок, а потім молодий козак, у якому палахкотить життя та веселощі... «Я не можу відняти його життя! Ні, ні! Не можу!» — подумав Матвій, важко дихаючи. Перший запал його ненависті був розтрачений на Ворона, який, умираючи, досі хрипів поруч.
Однак потім перед очима Клесінського сплив спогад Орисі та Тимофія, які пристрасно цілувалися. Знову в чоловікові скипіла ненависть і ревнощі. Знову його пересилила темна пристрасть. Він спохмурнів і ненадовго замислився, але потім сховав кинджал та дістав мотузку, зв’язав Тимофія й заткнув йому рот кляпом на той випадок, якщо він отямиться. Відтак Матвій зняв карабелю з пояса брата. «Я покажу їй цю шаблю, щоби вона повірила в його смерть», — подумав чоловік. Кліщ стояв поруч, не сміючи слова сказати, і лише із жахом дивився на своїх панів. «Чого витріщаєшся? Допомагай!» — наказав Матвій та за допомогою Кліща звалив непритомного Тимофія на шию свого коня. Потім він із коротким наказом «Сховай!» віддав Янові шаблю, усівся на свого коня і, кивком покликавши Кліща за собою, поїхав у бік польського табору. Їхати йому належало досить довго, адже треба було дати гак, аби не нарватися на козаків.
Утім, пан Матвій не проїхав і двох миль, як несподівано потрапив у засідку. Це був польський роз’їзд, що тинявся в осінніх сутінках, розраховуючи спіймати кого-небудь із козаків або знайти пригод на свою багатостраждальну голову. Зустріч із таким роз’їздом не обіцяла нічого доброго, проте Клесінський не злякався, хоча загін і оточив його. Чого може боятися той, хто зважився на Каїнів гріх? Зате Кліщ просто трусився від страху, дивлячись на поляків, і шепотів молитви, бо вважав, що тепер їх неодмінно вб’ють.
— Хто ваш начальник? — безстрашно запитав Клесінський. — Я говоритиму тільки з ним.
Уперед виїхав багато вдягнений шляхтич.
— Ти хто такий і чого нишпориш у пітьмі? — запитав він.
— Перш скажи, хто ти! — владно й категорично зажадав Матвій.
— Я ротмістр його милості князя Вишневецького, — відповів шляхтич, мимоволі підкоряючись владному тону. — Тільки ось для тебе, козаче, це неважливо, бо тобі однаково, від кого смерть приймати! — але потім ротмістр трохи задумався і під’їхав ближче до Матвія, силкуючись розгледіти того, з ким говорив.
«Схоже, я сам можу потрапити в дуже незручне становище! І треба ж мені було зустріти чортів Вишневецького!» — подумав Матвій. Він розраховував перейти на бік поляків і видати їм Тимофія як шляхтича, який зрадив Річ Посполиту. Поляки неодмінно стратили б його брата як бунтівника і зрадника, а сам Матвій не заплямував би своїх рук його кров’ю. Але зустріч із роз’їздом Вишневецького не обіцяла нічого доброго насамперед самому Клесінському — князь був дуже злопам’ятною людиною, і пан Матвій не сумнівався, що він добре пам’ятає розмову на немирівській доріжці. Але Клесінський не довго вагався — він зліз із коня, зняв та поклав на землю досі непритомного брата і сказав:
— Передай його милості, князю Вишневецькому, ось цей ось подарунок. Цей козак — Тимофій Клесінський на прізвисько Красунчик, рідний брат того самого Матвія Клесінського з Волховиць, що в Поділлі. Пан Матвій мав нахабство проявити нешанобливість до його князівської милості та образив його в Немирові цього літа. Гадаю, князь чудово пам’ятає той випадок і неодмінно буде щасливий отримати такий цінний подарунок, аби щедро відплатити пану Клесінському за нахабство. А ще цей козак — один із наближених до Хмельницького та знає багато цінних відомостей.