— Звідки він у тебе, пане гетьмане? — смертельно збліднувши, запитав Марко, бо впізнав цей хрестик — він належав Тимофієві. Його друг носив хрестик із самого хрещення й ніколи з ним не розлучався.
— Отже, знаєш! — промовив Хмельницький, адже він пригадав Корсунь — бачив цей хрест на Тимофієві, коли того перев’язували, але гетьману хотілося вірити, що він помиляється.
Тут у залу замку увійшов пан Матвій, гордовито й холодно всіх оглянув.
— Добрий вечір, пане гетьмане, — ввічливо, але сухо привітався Клесінський. — Сподіваюся, ти покликав мене для того, щоби хоч що-небудь повідомити про мого брата? Тобі ж відомо, що він зник?
— Відомо, — відповів гетьман. — Цей жовнір прийшов до нас і зажадав, аби його провели до тебе, пане Клесінський. Але хлопці привели його до мене. Мені він розповів, що шукає тебе за наказом князя Вишневецького, щоби віддати ось цей хрест. І ще князь велів передати тобі привіт і сказати, що він повертає тобі борг честі. Може, ти поясниш нам, що це за борг такий? — запитав Хмельницький.
Побачивши хрестик, Матвій зблід і вперше в житті затремтів — він не гірше за Марка знав, кому належить цей хрест. Лиш тепер він усвідомив, що насправді накоїв. «Вишневецький тому прислав мені хрест Тимофія, що тіло брата не можна було впізнати після тортур — так сильно він його мучив! Боже! Краще б я сам його вбив швидко й безболісно. Але я злякався! А тепер Тимофій загинув у страшних муках!» — думав Матвій, дивлячись на хрестик, що мерехтів у світлі свічок у долоні гетьмана. Перед його очима постав немирівський майдан, повний людей, спекотне повітря якого було просякнуте запахом крові й людського страждання. Клесінському навіть почувся сморід розпеченого заліза та горілого людського м’яса. Він закрив обличчя руками, але його душі не торкнулося каяття, а лише жаль про те, що брат не зустрів легку смерть, а помер у муках. Потім Матвій підскочив до жовніра й учепився йому в горло з криками:
— Що сталося із власником цього хреста?! Де він?! Що з ним зробили?!
— Ну як же він відповість, коли ти здавив йому горло? — сказав Влад, відтягаючи Матвія.
— Я чув, що той козак потрапив у полон і помер під тортурами, — відповів переляканий жовнір. — Його тіло закопали десь за нашим табором.
— О Боже! — вигукнув Матвій.
Хмельницький дивився на золотий хрест — дорога штучка, не просто символ віри, а й символ багатства і шляхетства. Він перевернув його й на зворотному боці прочитав «Спаси і збережи». «Не спас і не зберіг! — гірко подумав гетьман. — Господи, чому я не залишив цю гарячу голову при собі? Навіщо відпустив у бій? Він був таким молодим, він мав би ще жити!» Перед ним виник Тимофій — веселий, безтурботний, з яскравими синіми очима. Хмельницький так міцно затиснув хрест у руці, що він боляче вп’явся в долоню, а темні очі гетьмана стали ще темнішими і зволожилися.
— Отже, князь Ярема просив передати цей хрест панові Клесінському і сказати, що він повернув йому борг честі, — задумливо промовив Хмельницький, але в його голосі прослизнула душевна мука. — Отже, борг честі — вбити невинного, щоби досадити винуватому.
— Краще б я сам потрапив до рук Вишневецького! — навмисно скрушно промовив Клесінський.
— Краще б ти стримував свою гординю й не наживав собі такого ворога, який не зупинився ні перед чим, аби помститися тобі! — з гнівом вигукнув зазвичай урівноважений Хмельницький. — Чим ти досадив Вишневецькому?
Матвій спохмурнів і холодно відповів:
— Це моя справа й не маю бажання про це говорити! Якщо я розповім, мій брат від цього однаково не підніметься з могили.
Марко і Влад стояли з обличчями, на яких застигли гіркота та біль, — обидва досі не могли повірити в те, що Тимофія більше немає на світі. «Ця війна забрала в мене батька, тестя, друга, — думав Марко. — Господи, як же дорого я плачу за свободу!» А Владові було взагалі дико усвідомлювати, що такий спритний, відчайдушний і хоробрий Тимофій міг потрапити в полон. «Та йому рівних не було серед наших товаришів! Тут щось нечисто! Не міг Тимофій здатися в полон. Може, його поранили й тільки так... О Господи! Упокій його душу з миром», — у сум’ятті думав Влад, відчуваючи той самий біль утрати, який відчував тоді, коли померли його батьки.
— Ліпше забирайся звідси, пане Клесінський! Тобі не місце серед нас, — холодно сказав Хмельницький.
Матвій зблід від приниження, губи його затремтіли, але він нічого не сказав, тільки простягнув руку, щоби забрати хрест.
— Ні! — вигукнув Хмельницький. — Він залишиться в мене! Тимофій був для мене більше, ніж просто сотник і соратник. Він був моїм другом! І цей його хрест єдине, що мені зостанеться на згадку про нього.