Того грудневого, похмурого й сумного дня Христина сиділа у своїй половині хати на самоті й абсолютно не знала, що їй робити далі. Після того як вона отримала звістку про смерть батька — її приніс один із козаків, що їхав у своїх справах на Січ, — джури, залишені для її охорони, пішли, адже раніше Онисько щедро оплачував їхню працю, а тепер сидіти біля безпорадної дівчини задарма ніхто не хотів. Від старших братів не було звісток, і дівчина не знала, живі вони чи загинули. Але не менш страшною для неї, ніж смерть батька та невідомість долі братів, була відсутність звісток від Марка. «Може, його вже теж немає серед живих! — гірко думала Христина, стримуючи сльози. — Господи, навіщо він пішов воювати? Хай проклята буде ця війна! Вона забрала в мене всіх! Ось що мені робити? Написати матері? Але як я їй відправлю листа, коли його нікому відвезти? Та й грошей не маю, щоби заплатити за це. І мати з дядьком відреклися від мене, коли я поїхала з батьком. Я залишилася зовсім одна!»
Становище Христини було більш ніж жахливим — із вересня вона залишилася зовсім без засобів до існування. Раніше всім необхідним її забезпечував батько — дівчині залишалися тільки домашні клопоти та куховарство, а тепер нікому було про неї піклуватися. Ті їстівні припаси, що вона мала, закінчувалися. Поїхати за ними у волость Христина не могла, бо джури забрали коней. Та й грошей не мала. А подорож самотньої дівчини глухими степами була відвертим самогубством. Нечисленні сусіди їй нічим не допомагали, тому що вона завжди їх дратувала, так само як і її ексцентричний батько. На них завжди дивилися косо, адже вони були шляхтичами — люди нюхом це відчували. Але Онисько ніколи не помічав цих косих поглядів — йому було байдуже, а Христині, що жила під захистом батька, і поготів. Та й не мала горда шляхтянка з ними спільних інтересів. Ось і тепер — сусіди її не кривдили, але ніхто жодного разу не ввійшов до неї в хату й не запитав, як вона тут живе. Люди мали безліч своїх клопотів.
Дізнавшись про загибель батька, Христина довго й невтішно плакала. Навіть тепер, майже через два місяці, вона ніяк не могла прийняти те, що її веселого, грубуватого, але такого доброго й люблячого батька немає на світі. А Марко? Він був її мрією, її щастям, її життям. Дівчина спочатку сподівалася, що він ось-ось приїде, але хлопця все не було й не було, звісток від нього теж, і вона з кожним днем стверджувалася в думці, що коханий Марко загинув.
Сидіти самій у порожній хаті було несила, тому Христина піднялася і, накинувши теплу свиту з дорогого сукна, оторочену хутром куниці, вийшла на вулицю. Батько завжди її балував, і вона не знала відмови в нарядах навіть тут, у Дикому Полі. Мимоволі Христина згадала, як у дитинстві батько, що безмежно любив єдину дочку, часто брав її на руки й казав: «Панночко моя! Справжня панночка! Вродливішої, ніж ти, доню, на світі не знайдеш!» У дівчини на очі навернулися сльози, але вона швидко їх витерла, щоби не бачили сусіди, — ні до чого їм знати про те, що вона плаче.
Христина пішла за околицю, туди, де навесні бродила з Марком. Коли дівчина проходила урочищем, то почула, як сусідський хлопчисько глузливо крикнув їй услід: «Гей, Христя в намисті! Що, ясновельможна, підеш до моєї мамці в служниці?» Христина озирнулася, гидливо глянула на нього, але нічого не сказала. Раніше сусідські хлопчаки, яких, щоправда, було лише троє, пробували піддражнювати її, але коли про це дізнався покійний батько, то безжально відлупцював усіх трьох лозиною. Відтоді вони боялися її дражнити. «А він має рацію! — гірко подумала дівчина. — Мені ж нічого іншого не залишиться в найближчому майбутньому. Яка я тепер панночка? Я тепер ніхто! Що ж, житиму, як жила, доки вистачить сил. А там... Там видно буде!»
Вийшовши за околицю, Христина бродила на самоті майже до сутінку, а коли почало смеркати, то вона, зітхнувши, вирішила повернутися додому. У порожню й холодну хату.
Ідучи урочищем, Христина почула позаду себе кінський тупіт — вочевидь, позаду їхала велика група вершників. Дівчина злякалася — невідомо, хто це. Адже тепер її нікому захищати, і, підхопивши спідниці, чимдуж побігла додому. Але тупіт посилився. Дівчина на ходу озирнулася й побачила, як щонайменше з десяток вершників наздоганяють її. «О Господи! Хто ж це? Боже, допоможи мені!» — прошепотіла Христина й побігла ще швидше, але вершники наздоганяли її.
— Христино, стій! Не біжи! — гукнули її.