Христина озирнулася й упізнала у вершнику Марка. Той скакав щодуху, а доїхавши до неї, осадив коня, зіскочив та кинувся до дівчини.
— Мила! — видихнув він, хапаючи її, мов оберемок. — Що ж ти тікаєш? Хіба не впізнала мене?
Христина здивовано дивилася на нього й досі не вірила своїм очам — невже він живий? Невже він не примара! А Марко щасливо милувався коханою, і його очі палали від кохання до неї. Лише тепер у його погляді світилася ще й печаль. Дівчина боязко притулилася лобом до його неголеної щоки, потім сльози струмком полилися з її очей, і вона повисла в нього на шиї, ридаючи зі щастя.
— Та не плач! Христино! Панночко моя! — Марко обсипав поцілунками її обличчя. «Він назвав мене так, як покійний батько!» — промайнуло в голові у дівчини. Замість того щоби стриматися, бідолашна Христина притислась обличчям до його плеча й від напливу почуттів заридала з новою силою.
— Христино! Припини істерику! — строго сказав Марко. — Я тут, з тобою! Годі плакати!
— Пробач... пробач мені... я... я просто... — казала Христина, схлипуючи й марне намагаючись заспокоїтися, але Марко не дав їй договорити, він просто зловив її губи й почав палко цілувати, незважаючи на хихикання своїх козаків.
— Пане сотнику! Вечоріє вже, та й холодом зі степів тягне. Чого стояти посеред степу? Поїхали до хати. Там і націлуєшся! — сказав один із них, ховаючи у вуса усмішку.
Марко відірвався від Христини та подивився на свого козака.
— Ось ще в тебе порад питатиму, де мені цілуватися! — гордовито відповів він, а потім і сам пирснув зо сміху.
Його козаки не втрималися й голосно зареготали, а Марко посадив дівчину на коня, заліз сам і скерував свого гнідого до поселення — Христина горнулася до нього, немов маленька дитина.
— Христино, ти знаєш, що Онисько загинув? — обережно запитав Марко.
Христина закивала головою, з очей її знову полилися сльози, але вона швидко їх витерла. Помовчавши, дівчина запитала:
— А що з моїми братами? Ти не бачив їх або, може, чув про них хоч що-небудь?
— Ні, люба, я нічого про них не знаю. Я приїхав до тебе, щойно зміг, і тепер заберу тебе звідси. А чому ти бродила тут на самоті?
— Тому що я залишилася одна, — промовила Христина. — Зовсім одна.
— Почекай! А джури, яких залишив твій батько?
— Вони пішли, коли дізналися про його загибель.
— Як пішли? Вони тебе кинули? — сірі очі Марко заблищали з гніву. — Ти що, жила зовсім одна?
Христина лише кивнула. А коли Марко приїхав до її будинку й дізнався, що і дров немає, і нарубати їх нікому, і їжа закінчується, і ніхто їй нічим не допомагав відтоді, як вона залишилася одна, то оскаженів. Христині стало соромно перед своїм милим — вона завжди була такою гордою й зарозумілою, а тепер стоїть перед ним, немов убога жебрачка, безпорадна та нікчемна.
— Та годі тобі злитися, пане сотнику! — сказав один із його козаків. — Нехай людям буде Бог суддею за їхню байдужість! Зараз і дров нарубаємо, і каші зваримо. Викрутимося! Нам не звикати!
Хлопці моторно нарубали дров і зготувати вечерю, чи то позичивши, чи то прикупивши, а чи то силою запозичивши харчів у сусідів, — Маркові було байдуже. Його почали терзати й совість за свою довгу відсутність та безпечність щодо своєї нареченої, і гнів на людську байдужість. Увечері Марко ввійшов до Христини в її кімнатку. Дівчина вкладала речі, бо завтра їй належало покинути урочище. Серед хаосу, який зазвичай виникає під час зборів у дорогу, погляд Марка впав на футляр незвичайної форми.
— Що це? — запитав він.
— Скрипка, — здивувалася такому запитанню Христина.
— Можна подивитися? — попросив Марко і, коли дівчина кивнула, відкрив футляр. Він погладив корпус скрипки, обережно торкнувся струн і згадав, як Христина грала на ній у найперший день їхнього знайомства. Тоді поруч був Тимофій, а обидва вони були такими безтурботними й щасливими. Марко зітхнув. — Кохана, а ти пам’ятаєш той день, коли я тебе вперше зустрів? Пам’ятаєш, ти грала тоді на скрипці? Заграй, будь ласка, саме ту мелодію! Прошу тебе!
Христина здивувалася такому проханню, але взяла скрипку й почала грати. З першими звуками мелодії замовкли козаки в сусідній кімнаті, прислухаючись до гарної музики. Марко заплющив очі, і перед його очима воскрес Тимофій: ось він усміхається, пряде очима Христині, весело жартує, скаче верхи із шаблею в руці... А чудова мелодія все лилася й лилася з-під смичка, і від неї так щеміло серце! Згадав він і Ониська, і свого батька, і полковника Кривоноса...
— Марку! — покликала Христина, закінчивши грати, бо помітила, що її наречений не при собі. — Що з тобою?