Пан Клесінський злякався — він очікував сліз та істерики, але аж ніяк того, що Орися знепритомніє. Він уклав дівчину на ліжко, гукнув челядників. Убігла Кшися, а за нею Одарка. Коли жінки дізналися страшну звістку, то Одарка враз застигла. Старенька не чула слів, які їй говорили і, наче закам’яніла, стояла, дивлячись просто перед собою. «Хлопчику мій!» — прошепотіла нещасна нянька. Не звертаючи ні на кого уваги, старенька вийшла з опочивальні. Дійшовши до кінця коридору, Одарка впала. Челядники підняли її, спробували привести до тями, але це було вже марно — нещасна не знесла звістки про смерть свого улюбленого вихованця й померла.
Але Орися не бачила й не чула всього цього, вона досі була безпам’ятна. Згодом, коли дівчина опритомніла, вона оглянула все навколо себе, немов не розуміючи, що відбувається. Погляд її зупинився на карабелі, яка так і лежала на підлозі, відбиваючи світлою сталлю сонячне світло. «Тимофія більше немає», — промайнуло в її свідомості. З очей Орисі повільно потекли сльози.
Уже до вечора Орися злягла в нервовій гарячці. Пан Матвій із розпачу не знав, що робити. У розореному краю лікаря знайти було неможливо, і тоді він згадав про знахарку Оксану.
— Прошу тебе, зроби що-небудь! Урятуй її! Я дам тобі стільки золота, скільки забажаєш, тільки вилікуй її! — говорив їй Матвій, коли Оксана прийшла. Пихатий шляхтич вже не наказував — він благав.
Клесінського дійсно охопив невимовний страх. Ні, не від того, що він накоїв, а від того, що Орися може померти або збожеволіти. Це було єдине, що його хвилювало, — життя та здоров’я коханої дівчини. Матвій не звертав уваги на горе Михайлика та Семена, не цікавився тим, що трапилося після битви під Пилявцями з його старшим сином. Йому було начхати на них усіх. Аби тільки Орися вижила та одужала!
Оксана залишилася біля Орисі на кілька днів, але нещасна дівчина на неї не реагувала, хоча раніше завжди була рада жінці. Вона відмовлялася від їжі, не хотіла пити лікувальні відвари, і знахарці доводилося докладати чималих зусиль, щоб умовити її або змусити. Сидячи біля своєї пацієнтки, Оксана мовчала, і обличчя її було похмуре — жінці не давала спокою одна обставина. Поруч час від часу шморгала носом Кшися, утримуючи сльози. Нещасна служниця повірити не могла в таку страшну новину — адже ще зовсім недавно молодий пан був тут, такий гарний і щасливий, а тепер його не стало. Помітивши, що від заспокійливого відвару дівчина заснула, знахарка повернулася до Кшисі.
— Ти знаєш, що панна вагітна? — прямо запитала Оксана.
Кшися затиснула рот рукою, щоби не скрикнути, і з її очей полилися гіркі сльози. «О Господи! Бідолашна дівчина!» — прошепотіла жінка.
— Ти що, ніколи не помічала, як її нудило? — здивувалася Оксана.
— Так, пару раз щось таке було, — схлипуючи, відповіла Кшися, — але я вважала, що вона з’їла щось не те. Я так раділа, коли покійний пан привіз її, що вони одружаться й матимуть дитину! А тепер... тепер... Господи Боже! А пан Тимофій помер, так і не знаючи, що стане батьком! — і згорьована служниця гірко заплакала.
— Справа в тому, що вона нічого не їсть, а їй треба сили — вона постійно нервує й може втратити дитину, — сказала Оксана й нахмурилася, не звертаючи уваги на голосіння челядниці.
— Як сприйме це пан полковник, — причитувала далі Кшися, ніби не чула слів знахарки, — коли він так настирливо домагався моєї панни? Що тепер буде і з нею і з дитиною, коли вона не вінчана з покійним паном Тимофієм? Що тепер робити? Ой, йому найкраще нічого не говорити! Інакше гнів його буде нещадний!
— Мабуть, саме йому і треба сказати. Якщо вона не опанує себе, то може втратити дитину. А пан Клесінський може вплинути на неї. Нас із тобою вона не слухає, а він, гадаю, зможе допомогти.
— А якщо він так розгнівається, що накаже вигнати її? — жахнулася Кшися. — Ти ж сама знаєш, який він жорстокий!
— Навряд чи! Він занадто сильно її кохає, тому лише він зможе знайти ті слова, які змусять панночку жити. Та і приховувати її стан немає сенсу — рано чи пізно всі про це дізнаються. Посидь біля неї, — сказала Оксана, прямуючи до виходу.
— Ой, ні! Постривай! Не кажи йому нічого! — вигукнула Кшися, хапаючи знахарку за руки. — Дасть Бог, він не дізнається про це, і ми приховаємо...
— Ти хоч розумієш, що верзеш? — з роздратуванням обірвала її Оксана. — Мабуть, дурнішої баби, ніж ти, немає в цілому світі! Куди живіт панночки сховаєш? — і вийшла з кімнати.
Пан Матвій сидів у головній залі біля каміна в поганому настрої — уранці йому доповіли, що Орися знову відмовлялася від їжі, що його коханій стає дедалі гірше. «Душу дияволові віддав би, лишень би вона одужала!» — думав Матвій, не зводячи погляду з вогню в каміні.