— Пане Клесінський!
Матвій озирнувся на знахарку — та стояла схвильована, очі її бігали.
— Тільки не смій сказати, що Орися... що вона... — Клесінський похолов і ніяк не міг вимовити ці страшні для нього слова.
— Ні, ні, пане! Але вона... — Оксана зам’ялася, потім підійшла ближче й неголосно промовила. — Вона чекає дитину. Та панна відмовляється від їжі, постійно нервує і може втратити її. Треба щось робити. Тільки ти, пане, можеш вплинути на неї. Ти ж кохаєш панночку і знайдеш спосіб змусити її думати не про горе, а про дитину.
Матвій безпристрасно вислухав знахарку і знову перевів погляд на палаючий вогонь. Його навіть не обурило те, що знахарка знає про його почуття до дівчини. «Цього і слід було очікувати! І що тепер робити з цією її ганьбою? Було б найкраще, якби вона скинула цього виродка! Господи! Та про що я думаю? Це ж дитина Тимофія! Це мій кровний небіж. Хай там що, а брата більше немає в живих, і він не стоїть між мною та нею. А це дитя ні в чому не винне й нічим мені не завадить», — думав Клесінський.
Він підвівся і, не глянувши на знахарку, пішов до опочивальні Орисі. Там Матвій присів на край ліжка, дивлячись на сплячу дівчину. Перелякана Кшися й незворушна Оксана очікувально дивилися на нього.
— Хто ще про це знає? — запитав він.
— Тільки я та Кшися, — відповіла за двох Оксана.
— Отже, крім вас двох, жодна жива душа не має про це довідатись, — промовив він, зиркнувши на жінок. — Цю ганьбу треба поки приховувати. Тепер важливо, щоб Орися одужала і зберегла це дитя, а потім я вирішу, що робити далі. Вийдіть обидві!
Коли жінки вийшли, Матвій знову подивився на кохану — світло-русяве волосся довгими пасмами розсипалося на подушках, під очима залягли лілові тіні, а сама вона була бліда, змучена, змарніла. Він узяв її за ручку, яка стала такою тонкою, що, здавалося, зап’ясток можна переламати двома пальцями. «Бідолашна ти моя дівчинко, — з жалем думав Клесінський. — Що із тобою зробив цей негідник, мій братик! Ліпше б ти його ніколи не знала й не кохала, ніж тепер ось так мучишся через його смерть». Мерзотник зовсім не усвідомлював того, що це він винен у хворобі дівчини, що його темне кохання розбило чуже щастя, скалічило два чужі життя. У його розумінні Тимофій скористався душевною чистотою Орисі, її першим коханням, а потім ще і спокусив. «Що в нього за влада така була над нею? Чому вона так легко пішла за ним? Чому він привіз цю нещасну, до нестями закохану в нього дівчинку та залишив тут одну чекати його й тужити за ним?» — зло думав Матвій. Він ніжно провів пальцями по щоці дівчини, погладив пухкі уста, його рука ласкаво пройшлася по її шиї до голого плеча, з якого зісковзнула сорочка. Клесінський зітхнув, його крижані очі загорілися любов’ю та ніжністю, а потім він нахилився до худенької ручки дівчини й почав пристрасно її цілувати.
Орися ще деякий час спала під дією заспокійливого відвару, а він терпляче чекав, коли вона прокинеться, тримаючи її ручку у своїх долонях. Раптом дівчина заметалася на подушках, почала схлипувати просто уві сні — мабуть, їй снився поганий сон. «Тимофію! Коханий!» — викрикнула Орися, підскочивши на ліжку, з очей її полилися сльози, і нещасна дівчина забилася в істериці. Клесінський спробував утримати її за руки, але вона вирвалася, як навіжена. Тоді Матвій обхопив її ззаду і, скрутивши руки, міцно притиснув до своїх грудей.
— Орисю, заспокойся й вислухай мене! Та заспокойся ж ти! Ти своїй дитині шкодиш! — майже прокричав він їй у вухо.
Його слова дійшли до неї, приголомшили, адже молода жінка не очікувала, що йому все відомо. Вона почала затихати в його руках, тихенько схлипуючи. Матвій усе ще тримав дівчину, а потім почав говорити:
— Мені щойно повідомили про те, що ти чекаєш дитину від Тимофія. Але відмовляєшся їсти й пити ліки. Ти хіба не розумієш, що можеш утратити те єдине, що залишилося тобі від нього? Адже це його син або дочка! Ти усвідомлюєш, що вбиваєш дитину свого коханого?
— Я не житиму у світі, де немає Тимофія! Мені не треба життя без нього! Я не хочу жити! — заридала Орися і знову почала битися в істериці.
— Не хочеш — не живи! Але ти не маєш права відбирати життя у своєї дитини! Це ж ваша з Тимофієм дитина! Що ти скажеш йому на тому світі? Що вбила його дитя? — Матвій узяв її долоню й поклав на її живіт. — У тобі частинка Тимофія, його кров і плоть. І ти потрібна цій дитині! Ти єдина, кого вона має! Прирікаючи себе та її на смерть, ти зраджуєш Тимофія, зраджуєш його кохання, його пам’ять!
Орися досі схлипувала, але Клесінський відчув, як вона обм’якла в його руках, перестала вириватися і тремтіти. Чоловік зрозумів, що йому вдалося переконати цю нещасну. Тоді він відпустив її.