Коли челядь дізналася про те, що пан найближчим часом одружиться з молодою панною, то просто жахнулася — ще й півроку не пройшло з дня смерті пана Тимофія, а він уже його наречену під вінець веде! Та має пан хоч краплю сорому і страху Божого? Кшися була єдиною, хто знала про справжні причини цього шлюбу. У душі жінка розуміла, що це єдиний вихід для її нещасної панночки. Проте їй було дуже шкода своєї молодої господині, яка так довго й мужньо протистояла домаганням старого господаря, а тепер так легко скорилася його волі. Кшися навіть зважилася поговорити з нею про це.
Увечері Кшися стелила Орисі постіль та раз у раз поглядала на неї. Молода жінка відчужено сиділа у кріслі й апатично дивилася перед собою. У Кшисі стислося серце: «Нещасна моя панночка! Господи, дай їй сил пережити це горе!»
— Панночко! — покликала вона свою господиню. Та повільно повернула до неї обличчя, але погляд дівчини був порожній та байдужий. — Як же ти погодилася вийти за нього заміж? — усе ж таки зважилася запитати жінка. — Невже не було іншого виходу?
— Ні, Кшисю. Це єдине, що можна зробити, щоби приховати мою ганьбу.
— Та ну, ганьба, не ганьба, але виходити за нього заміж... Він лише цього й чекав! І навіть якби ти не була при надії, то він неодмінно знайшов би спосіб примусити тебе. І гріха не боїться?!
— Отже, мені Богом було призначено піти заміж за нелюба, — відчужено відповіла Орися. — Кшисю, я мушу зараз думати не про своє щастя, а про майбутнє моєї дитини.
Кшися ледь не заплакала з жалю — бідолашна панночка! Як сильно вона змінилася за такий короткий час! То світилася від щастя, а тепер наче з хреста знята. Орися байдуже дивилася на свою служницю: їй було однаково, що та про неї думає, — жаліє вона її чи засуджує. Для неї багато що перестало мати сенс із тієї миті, як пан Матвій сказав: «Тимофія більше немає на цьому світі». Єдине, що тепер для Орисі мало значення, — це дитина від її коханого.
— Іди, Кшисю, я сама ляжу спати, — сказала молода жінка, бажаючи залишитися на самоті.
Кшися, змахуючи сльози і чмихаючи носом, побажала своїй господині доброї ночі та вийшла. Залишившись одна і присівши на ліжко, Орися взяла карабелю Тимофія — вона зберігалася в неї відтоді, як Клесінський її віддав їй. Дівчина гладила чорні піхви, прикрашені яскраво-блакитною бірюзою, торкалася рукояті, яку тримали руки коханого. Пам’ять повернула її в той далекий щасливий день їхнього першого побачення. «Дивись! Тримай карабелю ось так!» — а потім він обійняв її. Губи Орисі затремтіли, упустивши шаблю, дівчина завила з горя, зіщулившись на ліжку, мов грудочка. Наплакавшись, вона так і заснула поруч із шаблею, з обличчям, мокрим від сліз.
Михайлик, коли дізнався про весілля, нічого не сказав. Він тільки подивився батькові в очі так, що Матвієві стало нестерпно соромно перед сином, але він швидко придушив у собі це безглузде почуття. Хлопчик відвернувся від нього й вийшов із кімнати. Ані слова він не сказав і самій Орисі. Він зрозумів, що батькові вдалося зламати нещасну дівчину. «Але що я можу вдіяти?! Господи! Чому батько такий негідник?» — думав хлопчик.
Семен, дізнавшись про це, спочатку здивувався, а потім обурився. Орися завжди була йому байдужа, але після смерті дядька він почав співчувати дівчині, тому що їх об’єднало спільне горе. І першим його спонуканням було сказати батькові, що він чинить негідно. Так, він розуміє, що тепер Орися тут дійсно ніхто, але невже вона не може жити у Волховицях просто так, навіть якщо не рідня їм? Адже вони досить багаті, і самотня дівчина їх не обтяжить. Невже треба влаштовувати це безглузде весілля, щоби виправдати її присутність тут, коли дядько нещодавно загинув? Роздумуючи над цим, Семен усе ж побоявся відкрито говорити з батьком, тому вирішив спочатку поспілкуватися з молодшим братом.
— Послухай, Михайле, — діловито почав він, увійшовши до кімнати молодшого брата. — Ти знаєш Орисю довше за мене, тому поясни мені, навіщо знадобилося це весілля. Невже ця нещасна дівчина не може жити тут просто так?