Але гірших мук, ніж думка про весілля, завдавали Орисі спогади. У них вона бачила Тимофія в діброві під Києвом, коли він поспішав до неї із сяючими синіми очима, його слова, його веселий сміх, його обіцянку повернутися живим. Навіть уві сні вона бачила коханого. Ці спогади мучили дівчину, спустошували й позбавляли сил. Часом Орися цілком занурювалася в ці спогади та забувала про реальність, що оточувала її, забувала про те, що носить під серцем дитину. Але поступово думка про майбутнє материнство міцно входила у її свідомість, і це було те єдине, що давало нещасній Орисі сили терпіти своє життя.
Кшися провела священика до дверей опочивальні своєї панночки і, заглянувши в щілинку, побачила, що дівчина сидить у кріслі та байдуже дивиться у вікно, а на колінах лежить шабля. Постукавши й не отримавши дозволу увійти, вона однаково завела священика до кімнати. Орися навіть не звернула уваги ані на стукіт у двері, ані на людей, що увійшли. Думки її блукали десь далеко, у світі її спогадів.
— Панночко! — покликала Кшися, і її господиня повернула обличчя.
Священик жахнувся — погляд дівчини був порожній, безцільний та не виказував ані емоцій, ані цікавості. «Господи, невже вона і справді збожеволіла?» — з жалем подумав отець Сергій. Але все-таки Орися збагнула, що бачить перед собою батюшку, тому піднялася, притискаючи до грудей шаблю, і привіталася з ним.
— Батюшка хоче з тобою поговорити, панночко, — сказала Кшися. — Я, мабуть, піду, не заважатиму вам.
Коли служниця вийшла, Орися вказала рукою священику на інше крісло — мовляв, сідай, а сама безсило опустилася у своє.
— Я слухаю тебе, отче, — байдуже сказала молода жінка.
Насправді Орисі було однаково, що говоритиме їй священик — не зможуть його слова й напуття втамувати її болю. Ніхто в цілому світі не зможе ані допомогти, ані полегшити її страждання. Хіба що милосердна смерть, яка відправить дівчину у той світ, де був нині Тимофій.
— Чому ти вирішила піти заміж за пана Клесінського? — запитав отець Сергій.
Орися здивовано глянула на нього, а потім, трохи подумавши, вирішила нічого не говорити про свою вагітність. Вона знала, що отець Сергій був суворим у таких речах, і слухати його повчання зовсім не прагнула. Тому дівчина вирішила збрехати:
— Тому що не маю іншого виходу. Батько й наречений мене шукають та як не сьогодні, то завтра нападуть на мій слід. Мені про це пан Клесінський сказав. А я не піду заміж за того чоловіка на догоду батькові. Якби мій батько не був таким честолюбним, то Тимофій був би живим! Він не пішов би тоді воювати, ми могли б одружитися ще в Києві й нині були би щасливі. З вини батька не стало мого коханого! Ліпше я вийду за Клесінського, ніж стану дружиною того, через кого в мене відняли радість усього мого життя — мого Тимофія.
— Твій батько ні в чому не винен перед тобою! — зітхнувши, сказав священик. — Винуватець твого горя — зовсім інша людина. Це пан Клесінський винен у загибелі пана Тимофія. Під Пилявцями він скористався тим, що, втікаючи від погоні, вони залишилися удвох, Клесінський оглушив його й віддав у руки жорстокого князя Вишневецького, який і вбив пана Тимофія. Янко Кліщ сповідався мені й покаявся в тому, що за велінням свого пана допомагав йому в цьому чорному ділі. Пан Матвій прирік свого брата на смерть лише задля того, щоби безперешкодно одружитися з тобою.
Орися ошелешено подивилася на священика — його слова насилу доходили до неї.
— Що ти таке кажеш, отче? Пан Матвій не міг відправити на смерть рідного брата! Він любив Тимофія і...
— Зараз я здійснюю тяжкий гріх, порушуючи таємницю сповіді, — перебив її отець Сергій. — Але не можу змовчати, нехай мене навіть і позбавлять сану! Це правда — пан Матвій не зміг сам убити свого брата. Він убив його коня, але на самого пана Тимофія в нього не піднялася рука. Тому він передав брата в руки князя, і за його наказом твого нареченого замучили. А тебе він підло обдурив, аби схилити до цього шлюбу. Сумніваюся, що він сказав тобі правду. Найімовірніше, тебе вже ніхто не шукає. Якби це було дійсно так, то твій батько давно би знайшов тебе. Ти виходиш заміж за вбивцю свого нареченого! Ти хоч усвідомлюєш те, що я тобі кажу, Орисю? — запитав священик, з переляком спостерігаючи за реакцією дівчини.