Клесінський прийняв Голуба холодно. Дивлячись в очі старому батькові, пан Матвій почав відчувати пекучий сором — адже це він винний у смерті його доньки.
— Я бачив пана Тимофія в червні, він просив у мене руки Орисі та обіцяв повідомити про весілля, але від нього досі немає звісток. Тому я й узяв на себе сміливість самовільно приїхати сюди. Я ж не бачив Орисі вже майже рік, вважав загиблою. Тому прошу тебе, милостивий пане, скажи мені, де вони, — просив Голуб, зніяковіло поглядаючи навсібіч на багате оздоблення будинку й торопіючи перед гордовитим Клесінським. — Я дуже хочу побачити доньку.
Матвій нічого не відповів. Він піднявся зі свого крісла, пройшовся кімнатою, а потім подивився Федору в очі та байдуже сказав:
— Панна Орися жила весь цей час тут як член моєї сім’ї. Мій брат розраховував одружитися з нею найближчим часом, але у вересні він загинув під Пилявцями. Після звістки про загибель нареченого нещасна дівчина не перенесла цього горя й наклала на себе руки. Мені дуже шкода, пане Голубе, але твоя донька втопилася. Царство їй Небесне.
Голуб побілів, губи його затремтіли, він затулив обличчя руками й гірко заплакав. Він не соромився та не ховав своїх сліз — він просто невтішно ридав. Клесінський дивився на нього й заздрив — сам він неймовірними зусиллями забороняв собі плакати, хоча не раз після подій того страшного вечора на його очі наверталися сльози.
— Не плач, пане. Бог мені свідок, що Орися була для мене не просто майбутньою невісткою, а практично дочкою. І її смерть для мене та для мого сина — страшне горе, — холодно промовив Матвій.
Михайлик, який був присутній під час цієї розмови, із презирством відвернувся. «Ну як тато може так лицемірити? А втім, не скаже ж він згорьованому батьку, що проходу його дочці не давав. Бідолашна людина!» — думав підліток, із жалем дивлячись на нещасного Федора.
— Але як? Як вона могла це зробити? Господи, безталанна моя дівчинка! — ридав Голуб.
Федір раптово відчув свою провину перед донькою — якби не він зі своїми шлюбними планами, то вона не втекла б із Тимофієм і була би живою. «Це я винен! Це мені розплата за моє честолюбство і гріхи! Господи, як же жорстоко ти покарав мене! — думав Голуб. — Донечко моя! Тепер тебе дійсно немає на світі».
— Я хотів би сходити на її могилу, — трохи заспокоївшись, попросив він.
— На жаль, це неможливо, — відрізав Клесінський, почуваючись жахливо. — Орися — самогубця, і її поховали, за звичаєм, за огорожею цвинтаря, не зазначивши місце поховання.
— Господи! Та як ти, пане, міг це допустити?! — заволав Голуб. — Господи, її закопали, наче собаку!
— Я намагався перешкодити. Але, на жаль, не зміг. Мені дуже шкода, — безпристрасно відповів Матвій.
— Шкода? Та нікого й нічого тобі, пане, не шкода! — вигукнув у розпачі Федір. — Як ти, такий знатний і ясновельможний пан, міг допустити, щоби твій брат безсовісно викрав дівчину з родини? Як ти міг так спокійно тримати її у своєму маєтку? Ти ж сам батько, і невже ти не розумів, що її сім’я горює за нею? Мало того, ти як старший приховував злочин свого молодшого брата. Та ще й не вгледів за моєю донькою! Адже вона залишилася під твоєю опікою! Чому ти не повернув її додому? — кричав Голуб.
Михайлик злякався, розуміючи, що зараз його батько розгнівається й неодмінно покарає Федора за зухвалість. Але пан Матвій мовчав, опустивши очі, та покірно слухав кожен докір і звинувачення.
— Пане Голубе, єдине моє виправдання полягає в тому, що, коли не стало мого брата, я хотів одружитися з Орисею, тому що кохав твою доньку більше за життя. І ти маєш рацію — я не додивився за нею, — чесно зізнався Клесінський, чим узагалі здивував сина.
— Кохав? Ти кохав її? Ти, який годишся їй у батьки, кохав юну дівчину, яку збезчестив твій брат? — вигукнув уражений цим зізнанням Голуб. — Та що ви за люди такі? І ти, і твій брат. Вона для вас що, забавкою та втіхою була? То він кохав, то ти... — Федір аж зайшовся з гніву.
— Думай, що говориш, пане! — несподівано для самого себе розлютився Михайлик. — Мій дядько дух ронив за Орисею, і вона для нього була всім на цьому світі! Не ображай його та її пам’яті! Не паскудь їхнє кохання!
— А може, і ти, пане, теж кохав її, що так обурюєшся? — гнівно та ущипливо відповів Голуб. — Я не здивуюся й цьому! Немає для вас, шляхтичів, нічого святого. Є тільки ваші брудні бажання та примхи! Вони для вас і совість і закон! На твоїй совісті, пане Клесінський, смерть моєї доньки! На твоїй і твого брата! Що ж, нехай Бог вам, двом, буде суддею. Проте Його правосуддя не поверне мені доньку! — прокричав Голуб і вийшов геть із будинку.