Князь Вишневецький, звичайно, трохи покомизився з почуття самоповаги. Але потім усе-таки підпав під палкі й наполегливі вмовляння жовнірів і містян та прийняв жадану булаву, мотивуючи це тим, що він так гаряче і пристрасно любить Вітчизну, що просто не має права відмовити прохачам. Одначе приймає командування зовсім не для того, щоби це послужило безчестям князю Остророгу, якого він узяв собі в товариші й заступники, чим позбавив його насмішок та докорів.
У Львові негайно почався збір контрибуції, і містяни охоче жертвували великі суми на наймання нового війська та закупівлю зброї для їхнього захисту. Єзуїти щедро пожертвували сто п’ятдесят тисяч сріблом. Якась екзальтована пані, полум’яніючи любов’ю до Вітчизни, привезла з монастиря кармеліток геть усе срібло і благоговійно склала його до ніг Вишневецького. Водночас пані, пустивши сльозу, промовила таку палку промову, що князь сам ледь не розплакався, але вчасно зрозумів, що це буде нескромно й негідно. А деякі купці, відкинувши свою жадібність, добровільно дали грошей більше, ніж із них вимагали.
Тільки війська Ярема так і не найняв, зате допоміг містянам організувати оборону. Після чого, розжившись грошенятами, князь спокійнісінько поїхав, прихопивши із собою всіх жовнірів, що залишилися в місті, а львів’янам зоставив п’ятдесят драгунів під керівництвом ротмістра Цихоцького. Свій поспішний від’їзд Вишневецький досить управно мотивував тим, що просто зобов’язаний оборонити беззахисну столицю Польського королівства від мужицького бидла, яке, як побоювався його княжа милість, неодмінно кинеться туди. Львів’яни, звичайно, зрозуміли, що їх обдурили, але, на жаль, занадто пізно, бо Вишневецький разом з Остророгом уже прямували до Замостя в компанії майже одного мільйона злотих.
Що спонукало двох князів рушити саме туди, трохи прояснює лист до його милості архієпископа Мацея Лубенського, написаний ними і ще кількома шляхтичами на шляху до Замостя. Лист був зворушливий, патріотичний та пишномовний, і в ньому двоє воєначальників абсолютно чесно розповіли примасу про те, чому вони кинули львів’ян на милість українсько-татарської армії. Щоправда, він замовчував про те, з чого це Остророг із Вишневецьким вигадали, що заколотники неодмінно попрямують до Варшави:
«Світлий князю, високоповажний пане й шанований друже! Ми розуміли, що в цій нашій нещасній смуті ми мусимо зробити все, що тільки необхідно для збереження цілості нашої Вітчизни й віддалення, по можливості, небезпеки, що зростає з кожним днем. Виходячи з обов’язку перед Річчю Посполитою, ми були готові, вже втративши все своє майно, віддати життя наші при обороні Львова. Ми не упустили нічого, що було можливо зробити для утримання війська, і, діставши гроші на суспільні потреби, хоча й невеликі, розділили їх серед солдатів, аби була якась підстава для збору та утримання війська.
Але, до нещастя для Речі Посполитої, ми були не в змозі затримати військо, хоча на загальних зборах, на яких ми іменем держави прохали милостивого пана воєводу руського та милостивого пана коронного підчашого бути регіментарями військ Речі Посполитої й де з великою охотою висловлювалися за принесення жертв Вітчизні. Залишившись тільки при декількох хоругвах числом до двадцяти й то дуже зменшених, ми не готувалися замкнутися у Львові, особливо отримавши звістку, що татари вже були послані до міста для того, щоб, опанувавши ним, утримувати його доти, поки козацьке військо й козацька артилерія, яка їх супроводжувала, не перейшли б у наступ. Обміркувавши, ми вирішили зберегти залишки війська, ніж зачинитися в такому місті, де не бачили ніякого способу до захисту, бо ми не мали піхоти, харчів, запасних двоколок і було безліч інших дефектів. Тому ми відступили до Замостя, залишивши драгунів біля міста проти татар, щоб, отримавши підкріплення від вас, багатомилостивого пана нашого та інших милостивих панів, ми могли з такої близької відстані прийти на допомогу обложеному Львову.
Тому просимо всім святим вас, милостивого пана нашого та інших багатомилостивих панів наших, аби без зволікання допомогли нам людьми й зараз постаралися надіслати швидку допомогу для порятунку знедоленої Речі Посполитої.