Однак ще жахливішим покаранням, ніж утрата синів, стала для Матвія туга за покійною Орисею. Він досі не міг отямитися після такої несподіваної й безглуздої загибелі коханої жінки, у якій був винен сам. Часом його змучений розум відмовлявся приймати цей факт. Чоловікові здавалося, що дівчина ось-ось увійде в кімнату або він почує її голос. А до туги ще долучилися й муки совісті. Клесінський почав гірко шкодувати, що так вчинив і з молодшим братом, і з самою Орисею. «Нехай би вони разом були, аби лишень вона жила! Хай би я мучився від того, що вона не моя, аби лишень вона жила на цьому світі!» — часто печально думав він.
Пан Матвій згадував Орисю живою і яскравою, усміхненою й сонячною. Такою, якою він побачив її вперше, коли вона цвіла від щастя поряд із Тимофієм. Як же тоді сяяли її очі, коли вона дивилася на свого коханого! Яким ніжним рум’янцем укривалися її щічки! Але раптом пам’ять повертала Клесінському спогад про її страшне і смердяче мертве тіло, коли його виловили зі ставка.
Часто у своїх сновидіннях Матвій ішов за дівчиною услід квітучим весняним садом, він поспішав, але не міг її наздогнати, а потім вона озиралася, і йому відкривалося її обличчя, спотворене тлінням. І тоді нещасний із криком прокидався посеред ночі у холодному поту.
Клесінський спробував пити, щоби заглушити свої тугу та біль, але хміль давав йому лише тимчасове забуття. Коли він тверезів, страшне катування туги поновлювалося з новою силою. Він пробував пити невпинно, але тоді в його п’яному мозку почали виникати ще більш страшні видіння мертвої Орисі. Зрозумівши, що так йому не вдасться забутися, Матвій припинив це діло.
Чоловік годинами просиджував у кімнаті Орисі. Торкався її речей — стрічечок, які все ще зберігали тонкий аромат її волосся, сорочок і суконь, які були на її тілі, гладив недошиту нею вишивку. Часто Матвій засинав на її ліжку, притиснувши до себе подушку, на якій спочивала голова коханої жінки. Його гидливість до цієї кімнаті й до цього ліжка вже минула.
Перед тим як Орисю зарили за огорожею цвинтаря, він звелів слугам зняти з тіла браслет — він стільки разів бачив цю річ на її руці й не знав, чому дівчина ніколи не знімала прикраси. Коли Клесінський уперше взяв браслет в руки, то побачив вигравіруваний напис «Навіки я твій». Матвій упустив прикрасу й закрив обличчя руками — тільки тепер він усвідомив, як сильно його молодший брат кохав Орисю. «Тепер вони дійсно навіки разом!» — подумав він. А потім його охопив жах від того, що прирік молодшого брата на смерть. І на яку смерть! Часто, згадуючи Немирів, Матвій не сумнівався, що його брат зазнав тих самих мук, що й містяни. «Господи! Що довелося винести моєму нещасному братові! І заради чого? Заради того, що Орися не дісталася нікому? — зі здриганням думав Матвій, сидячи у спальні дівчини. — Краще б князь тоді мене вбив, ніж я залишився живий та скоїв усе це!»
Але іноді Клесінський вибирався з Орисиної опочивальні на волю і блукав зимовим садом. Страшно було дивитися на нього — згорблений, сизий, наче голуб, із відчуженим обличчям, він брів, не дивлячись довкола. Шлях його залишався незмінний — Матвій слідував так само, як тієї минулої весни, коли йшов за дівчиною, яка сумувала за Тимофієм, і незмінно приходив до ставка, де він силою вирвав у неї поцілунок.
Челядь невідступно слідувала за своїм паном, поки він не помічав і не проганяв їх, бажаючи залишатися в повній самоті, наодинці зі своїми спогадами. Навіть у коротких зимових сутінках Матвій усе бродив і бродив біля ставка, поки Кшися — єдина, на кого він хоч якось реагував, — не відводила його додому.
Слуги бачили таке невтішне горе свого пана й жаліли його. Мабуть, їхній старий пан занадто сильно кохав цю дівчину, якщо так гірко за нею побивається. Усім було шкода молодої панночки, яка ніби наповнювала цей будинок світлом і сонячним теплом. Але тепер її не стало, і тут оселилися горе та відчай.