— Але куди ми поїдемо, пане? — запитав його Андрій.
— До Волховиць. Я не хочу залишатися тут ані хвилини, — відповів Матвій, не дивлячись на свого гайдука.
Андрій з розумінням кивнув, бо до жовнірів, що зосталися в таборі, вже дійшла чутка про скоєні в місті звірства.
Однак ледве Клесінський виїхав із табору, як зіткнувся на дорозі з Вишневецьким, який, вочевидь, не наситившись видом крові й людських мук, прямував обідати до свого табору.
— Що ж ти, пане Матвію, пішов? — насмішкувато спитав його князь, під’їхавши ближче. — Чи не сподобався запах печені з твоїх земляків, нікчемних хлопів?
— Не в тому діло, твоя милосте, — спокійно сказав Матвій, щосили намагаючись не видати свого презирства голосом. — Змушений покинути тебе, оскільки мені донесли про одну важливу справу, яка потребує мого негайного втручання. За сим прошу твою княжу милість мені великодушно пробачити й дозволити вирушити залагоджувати свої справи.
— Ось так от! — відповів князь, і чорні очі його недобре блиснули. — А я вже було подумав, що ти співчуваєш зрадникам. Ти ж однієї віри з ними і, — тут князь під’їхав ближче до Клесінського, щоби його почув тільки він, — такий же хлоп-схизматик, як і вони.
Матвій зблід, але жоден мускул не здригнувся на його обличчі. Принизливе для кожного шляхтича величання й порівняння з хлопом потребувало негайної відплати, але перед Клесінським був князь і, незважаючи на юридичну рівність шляхтичів один перед одним, він не міг так просто підняти проти нього свою шаблю. «Що ж! Хоч на палю мене посади, але ти отримаєш від мене гідну відповідь!» — подумав Матвій, а вголос сказав:
— Так, я однієї віри з ними, і мені не соромно, що я знайшов у собі достатньо волі не порушити слова, яке дав своєму батькові на його смертному одрі. Адже твоя милість теж був колись православним! Погано, що твоя милість забув про це.
Вишневецький зблід. Матвій очікував страшного спалаху княжого гніву, уже готовий прийняти мученицьку смерть. Але Єремія наче застиг, сидячи на своєму коні, блідий, стискаючи поводи тремтячими руками. Тоді Матвій ввічливо попрощався з ним і безперешкодно поїхав геть від Немирова.
Уже в дорозі Клесінський отямився від побаченого й замислився про те, чому ж князь не покарав його. Адже він натякнув йому на давню історію. Батько князя, Михайло Вишневецький, помер у 1616 році, отруєний в Молдавії під час таїнства причастя підісланим православним ченцем. Самому Єремії було тоді лише чотири роки. Хто підіслав убивцю, так і не з’ясували, адже смерть князя Михайла вельми влаштовувала і Річ Посполиту, і Османську імперію, оскільки він надавав чималу підтримку братові своєї дружини, намагаючись посадити його на молдавський трон. А таке втручання підданого Польщі у справи Молдавії, васала турецького султана, могло дуже посварити дві держави. Тому князя Михайла просто прибрали зі шляху не дуже чесним способом. Потім за велінням Сигізмунда III проти вдови й дітей князя Михайла було порушено давню справу з несплати податку. Нещасна вдова з малолітніми сином і дочкою були визнані винними та відправлені у вигнання, де княгиня згодом померла. Ходили наполегливі чутки, що перед своєю смертю мати князя, Раїна, ревна поборниця православ’я, зажадала від Єремії клятви: свято зберігати вірність грецькому обряду, і прокляла кожного свого нащадка, який посміє відступитися від віри предків. Пізніше дев’ятнадцятирічний Єремія під впливом єзуїтів прийняв католицтво і став відщепенцем — зрадником для православних і перебіжчиком в очах католиків.
І ось своїми словами Клесінський нагадав князю про ту давню клятву, яку він колись дав матері, що вмирала. Матвій добре розумів, що завдає князю страшну образу, натякаючи на клятвопорушення. Але йому було байдуже! У ньому прокинулися честь і благородство. Утім, він усвідомив, що нажив собі ворога — жорстокого, мстивого й нещадного. Але найбільшою загадкою для Клесінського став дивний ступор князя. Він довго над цим міркував, але так і не зміг придумати нічого, що пояснило б таке потурання.
Моторошні кари, учинені Вишневецьким у Погребищі та Немирові, стали причиною, що розкрила ворота пекла. Ледве про це дізналися люди, як одразу на мирних Брацлавщині та Поділлі запалала страшна пожежа народної люті й помсти. Людське терпіння вичерпалося. Хлопи дуже добре навчилися жорстокості у своїх панів, і тепер учні почали жорстоко мстити своїм учителям за муки і приниження. Запалали маєтки шляхти, католицькі костели та монастирі, жорстоко й безжально почало знищуватися все польське. Нажахана шляхта тікала на захід України і до Польщі.