— Та це Янко, мій слуга з Волховиць. Він привіз мені листи від брата й нареченої. Я його поки в себе залишив, а пізніше відправлю додому.
— А, — відповів гетьман. — І як твій брат?
— Живий, здоровий, — відповів той.
— А наречена? — хитро усміхнувся Хмельницький.
— Сумує за мною не менш сильно, ніж я за нею, — зітхнув Тимофій.
— Нещасна панночка! Але щойно випаде нагода, то поїдеш до неї. А там, може, і весілля ваше відгуляємо, — підморгнув йому гетьман.
Тимофій тільки задоволено всміхнувся у відповідь, адже це було його найзаповітніше бажання.
— Узагалі, я прийшов до тебе у справі, — вів далі Хмельницький. — Ти сам, напевно, помітив, скільки людей прийшло до нас останнім часом. Вони ринули сюди, немов вода, що прорвала гать. Їх прийшло так багато, але не всі вміють воювати. І всіх треба розподілити у полки та сотні, поставити над ними начальників, а людей, здатних командувати, мало. Так от, чи не погодишся ти стати сотником?
— Чому ж ти моєї згоди питаєш, пане гетьмане? Тобі варто лише наказати мені! — відповів Тимофій. — Однак я молодий і недосвідчений для того, щоби командувати людьми. Про це красномовно свідчить моя поїздка в Чигирин.
— Не будь до себе такий суворий! Ти впораєшся, я впевнений. Я ж не пропоную тобі стати полковником! Людей приходить багато, але вони не навчені, не звикли до дисципліни. Часом, це звичайні селяни, які ще вчора землю орали, а сьогодні перекували свій серп на шаблю. Мені нікого над ними ставити! Інколи ставлю над ними тих, на кого вони самі вкажуть, якщо бачу, що людина недурна. Але таких мало! Адже нам треба боєздатне військо, а не стадо, як нас любить величати гонорове панство. Тож подумай!
— Я згоден, пане гетьмане, не можу тобі відмовити! — усміхнувся Тимофій.
— Тоді вибирай будь-яку сотню в будь-якому полку!
— Навіть так? Тоді дозволь мені подумати! Або яку ти мені порадиш?
— Вибирай найкраще в Білоцерківському полку, — відповів Богдан. — Максим Кривоніс — наказний гетьман над Корсунським, Білоцерківським і Уманським полками, і я вважаю, що під його керівництвом тобі буде досить непогано. Адже ви знайомі, він тебе цінує. А хочеш, обирай у Чигиринському — це мій опорний полк, я буду тільки радий такому сотникові, — усміхнувся Богдан. — Отже, думай, а я піду, бо маю ще багато справ.
— Пане гетьмане, дозволь мені до Києва з’їздити? — попросив Тимофій.
— Навіщо тобі туди? — здивувався Хмельницький.
— Та справа в тому, що перш, ніж весілля гуляти, маю спочатку посвататися! А батько Орисі в Києві живе. Я ж Орисю тоді відвіз і зовсім йому про це не повідомив, а бідолашний батько ледве не збожеволів із тривоги за дочку й досі не знає, що з нею трапилося. Тож маю виправити цю прикру ситуацію. А то не по-людськи виходить!
— А ти, виявляється, ще і спритний злодій! — розсміявся гетьман. — А кажеш, що в сотники не годишся! Гадаю, Бог простить тобі цей гріх! Їдь, наречений, сватайся! Тільки не один. Візьми із собою десять козаків, — сказав Хмельницький і вийшов із намету.
Кліщ, який так і не втратив під час цієї розмови урочистого виразу обличчя, тепер просто благоговів перед своїм молодим паном.
— Пане Тимофію, невже ти із самим Хмельницьким знайомий і в милості в нього? — нарешті видавив із себе старий слуга.
— А що тут особливого? — не розбираючи поставлене запитання, відповів Тимофій, оскільки думав зовсім про інше. — Я знайомий із ним відтоді, як він утік із Чигирина на Січ.
— Господи, Боже мій! Треба ж! Мій пан у милості в самого гетьмана! — досі не міг отямитися Янко.
Тимофій нарешті подивився на свого слугу — той ледь не лопався з гордощів за господаря. Тимофієві стало і смішно, і одночасно його насторожила така гординя — Кліщ нагадав йому тих шляхетських слуг, у яких пиха від служіння своєму панові, що займає високе становище, затьмарює самоповагу.
— Янку, якщо я знайомий із Хмельницьким, то не означає, що про це треба кричати і хвалитися на кожному розі, — обережно й м’яко сказав він, аби не образити старого слугу. — Постарайся приховувати свою гордість щодо цього, бо це буде нескромно й негідно.
— Треба ж! Мого пана сотником призначили, а там і до полковника недалеко! — усе ніяк не заспокоювався Кліщ, вочевидь, він зрадів блискучим перспективам, які відкривалися перед його паном, набагато більше за самого Тимофія.
— Яне! — строго гукнув його Тимофій.
— Ой, пане! Прости старому дурневі! Ну як же мені не радіти за тебе й не пишатися тобою, коли я тебе з пелюшок знаю? А пам’ятаєш, як я вперше тобі коня сідлав, а ти його відразу пустив галопом, не втримався і впав? Я тоді так перелякався, думав, що ти вбився, і покійний пан Микита з мене голову зніме! А ти, хвала Богу, цілий залишився. А тепер який ти став! Справжній лицар! — із деяких пір Кліщ дедалі частіше й частіше захоплювався своїм молодим господарем.