Клопотів і турбот було дуже багато. Їх треба було терміново вирішувати, усе залагодити, передбачити й усьому запобігти, що бідолашний Богдан не знав ані спокою, ані сну, ані відпочинку.
Тимофій, поміркувавши над пропозицією гетьмана, вирішив прислухатися до його поради й вибрав одну з недавно сформованих сотень Білоцерківського полку. Про це негайно та незбагненним чином пронюхав Грицько, той самий челядник Чаплинського, який у травні поїхав із козаками з Чигирина, і уже прибігав із проханням прийняти його під своє начало. Тимофій хоч і досі сердився на хлопця за його поведінку в Чигирині, та прийняв його.
А за день після його розмови з Хмельницьким повернувся Марко. Тимофій не знав, як поговорити з другом про те, що йому треба терміново залагодити стосунки з Голубом. Адже він чудово розумів, що, з одного боку, Марко неодмінно приб’є старого Федора за таку підлість щодо його матері й матиме рацію, але, з іншого — хай там як, але це його майбутній тесть. Однак Марко ж його найкращий друг! Ні, Тимофій не збирався ставати на захист Голуба. Але й не поїхати з Марком, якщо той усе-таки вирішить розібратися зі своїм кривдником, він теж не зможе, бо вважав, що ліпше позбудеться прихильності тестя, ніж залишить без підтримки свого друга. Одначе Марко сам завів про це розмову.
— Я розповів усе Христині. Вона порадила мені поговорити з матір’ю, — похмуро сказав він, сидячи ввечері в Тимофієвому наметі, який знову став для них спільним.
— Не одному тобі треба порозумітися з паном Голубом. Орися просила дізнатися про нього й переговорити щодо нас. Тому, якщо ти не заперечуєш, я поїду з тобою.
— А я ж хотів тебе про це просити, — усміхнувся Марко. — Тільки ось він твій майбутній тесть і...
— Та такий тесть гірший за татарина! — перебив його Тимофій. — Тож поїдемо разом, а там на місці в усьому розберемося й вирішимо.
Наступного дня обоє друзів вирушили до Києва: один — свататися, інший — розбиратися з кривдником. Тимофій узяв із собою десять козаків зі своєї сотні. Його перше знайомство з підопічними пройшло набагато краще, ніж він очікував. Порадувало Тимофія й те, що більшість людей із його сотні мають і коней і зброю. «Уже легше!» — подумав хлопець. Щоправда, козаків злегка збентежила молодість їхнього сотника. Але завдяки старанням Гриця і його язику, який ніяк не бажав поміщатися в нього в роті, поширилася чутка, що, мовляв, сотник у милості в самого гетьмана і, незважаючи на молодість, досить спритний, а отже, його варто поважати. Якби Тимофій про те дізнався, то Грицькові довелося б несолодко за такі закулісні інтриги й підлабузництво. Однак особливо зрадів Тимофій тому, що в його сотні опинився знайомий йому низовий козак Данило — він знав його багато років, і присутність запорожця надавала Тимофієві впевненості.
Дорогою до Києва Тимофій ретельно обдумував розмову з Голубом. Він розумів, що від цієї розмови залежить душевний спокій його коханої дівчини. Дорога йшла через ліс, уся залита спекотним сонячним промінням, що розсіювалося й пом’якшувало зелене листя. Тимофій пригадав, як минулої осені щодуху скакав на Вороні цією самою дорогою разом із переляканою Орисею. А тепер вони зможуть обвінчатися в найближчому майбутньому! Молодий козак підняв голову і мрійливо подивився вдалину: ліс уже закінчувався, за ним стелився широкий луг, яким поспішала невелика група з чотирьох вершників, прагнучи якомога швидше проїхати відкритий простір. Тимофієві це здалося дивним, він спохмурнів і жестом зупинив своїх людей.
— Марку, дивися!
Воловодченко, придивившись, відповів:
— Схоже, московити.
— А чому вони так таяться? Чого їм боятися? Дивись, як притискаються до лісу, немов остерігаються потрапити комусь на очі. Не інакше якусь капость замислили. А може, це й не московити зовсім. Марку, а поїдь їм навперейми! Хлопці, п’ятеро зі мною, решта з Марком! Брати всіх живими, — коротко наказав Тимофій.
Марко, який чудово знав околиці рідного Києва, швидко повернувся з козаками трохи назад, звернув на бічну стежку і, давши гак, поскакав практично назустріч загадковим вершникам, а Тимофій із рештою людей поїхав за ними слідом. Незабаром попереду пролунав шум, і з’явилися підозрілі вершники, що швидко їхали назад. Помітивши попереду себе козаків, вони кинулися вбік, але Тимофій разом зі своїми людьми поскакав їм навперейми, а ззаду їх переслідував Марко. Козаки поступово оточили вершників, націлилися на них із самопалів. «Стріляти в коней!» — скомандував Тимофій. Однак незнайомці, вочевидь, зрозуміли, що найкраще не доводити своїх переслідувачів до гріха, тому самі зупинилися. Тимофій спокійно й без страху виїхав уперед.