— Ну, дай їй Бог щастя, — байдуже відповів той, ледь пригадавши красуню.
— І не шкода її тобі, Красунчику? — здивувався такій байдужості Тиміш. — Вона ж так за тобою упадала, що навіть її мамонька була змушена тебе від власної доньки обороняти!
— Ну, то вона ж за мною упадала, не я за нею.
— Ні, Марку, ну це неподобство! — веселився Хмельниченко, попиваючи мед. — За Красунчиком там пів-Бахчисарая зітхало й побивалося, а він ходив похмурий — то йому не так, це йому не так, і ні на кого уваги не звертав! Це несправедливо! Чому завжди все дається тим, кому це зовсім не треба?!
— Та Красунчик наречену має, навіщо йому інші? — усміхнувся Марко.
— А, то ось де собака порився! — здивувався Тиміш, а потім весело хихикнув. — А я все думав, чому він таким сумним і замисленим ходив, байдужим до всіх дівок. Ну, тоді все зрозуміло! А що за наречена? Розповідай!
— Не про тебе, Тимоше! — усміхнувся Тимофій.
— Звичайно! Куди вже мені! — обурився Хмельниченко, весело блискаючи очима. — Тільки тобі все дівки-красуні дістаються! А іншим тільки облизуватися залишається!
Узагалі, молодший Хмельницький провів час у Криму з користю, вивчив мову, звичаї, звів корисні знайомства. Тиміш за цей час став дорослішим, розважливішим, але, як і раніше, був сповненим енергії, не втративши своєї запальності. Він весело балакав, пив мед, а потім залишився ночувати у двох своїх приятелів, бо випив зайвого й сильно захмелів.
Рано-вранці друзі, розбудивши Тимоша, який солодко спав після хмільного меду, зібралися в дорогу. Тимофій, виконуючи розпорядження гетьмана, узяв із собою тридцять найбільш досвідчених козаків зі своєї сотні. Решту своїх підопічних залишив під командуванням низового козака Данила — він був досить досвідченою людиною, і йому можна було довіряти.
Через декілька днів гетьман уже був у Черкасах і там дав Климову два листи: один — для севського воєводи, і другий — для самого московського царя.
— Розкажеш воєводі про все, що ти тут побачив, коли їхав зі мною. Як бачиш, пане Климов, татар тут немає, а українська земля очистилася від католиків. І відтепер так і буде — козаки мають і далі обстоювати віру своїх батьків — православ’я. А ще ми дуже поважаємо московитів, наших братів за вірою, і ніколи не зробимо того, що може зашкодити їм, — украдливо сказав гетьман. — Хотілося б, аби, зі свого боку, московити робили так само, а не задумували з ворогами православ’я війну проти своїх одновірців, — додав він, виразно піднявши брови, здогадуючись, що московит неодмінно донесе до воєводи все сказане. — Передай воєводі цього листа від мене, а він нехай напише про все це його царській величності й переправить до нього мій лист. А щоб у тебе, пане, не було в дорозі непорозумінь і перешкод, я наказав своїм людям проводити тебе з пошаною до самого Севська й забезпечити тобі безпеку.
Климов не прийшов у захват від того, коли побачив, хто саме його проводжатиме, утім, ввічливо відкланявся й подякував гетьману за хліб-сіль. Незважаючи на перше, не зовсім приємне знайомство, у дорозі Григорій Климов знайшов спільну мову з двома молодими козаками. Він виявився людиною добродушною й незлопам’ятною, та й подумавши, дійшов висновку, що його місія склалася досить вдало, тож нема чого і злитися марно. Сам Климов перебрався жити до Московії з рідного краю давно — там він непогано обжився, увійшов у милість до воєводи, завів сім’ю. Часто, сидячи ввечері біля багаття, Климов розмовляв із двома друзями, намагаючись побільше вивідати про всю цю смуту.