— Пане Тимофію! Христом Богом прошу тебе! Вступися за Федора! Тільки тебе Марко послухає!
— Тимофію! Допоможи, синку! Будь ласка! — пролунав голосок десь збоку. Покосившись, Тимофій побачив пані Марисю, яка теж прибігла на шум і тепер переминалася з ноги на ногу, з погано прихованим задоволенням спостерігаючи за екзекуцією. Однак бабуся розуміла, що онука треба зупинити. Тимофій зітхнув, ухопив Марка за руку, але його друг рвався, як навіжений.
— Пусти, Тимофію! Уб’ю гада!
— Марку, одумайся! Не бери гріх на душу! — Тимофій був сильний не менш за Воловодченка, однак ледве стримував приятеля, якого ще й підстьобував гнів. — Та на тебе ж мати з бабусею дивляться! Його смерть нічого не виправить! — прокричав він прямо у вухо своєму другові.
Той нарешті опанував себе. Жбурнувши хлист, Марко, важко дихаючи, вийшов із кімнати. За ним подріботіла пані Марися. Заплакана Агафія спочатку пішла за сином, потім, передумавши, метнулася до Федора. Затим нещасна жінка зупинилася в нерішучості, не знаючи, що їй робити і до кого першого йти. «Іди до нього, Гапко! Поговори з ним, — сказав Голуб, помітивши її вагання. — Я сам про себе подбаю!» І бідолашна Агафія понуро побрела на вулицю.
Тимофій залишився наодинці з Голубом. Той рукавом сорочки витирав кров із розбитого обличчя й недобре зиркав на Тимофія. «Ну і як тепер із ним говорити? А говорити однаково треба! Орися ж хвилюється, та й коли я ще в Київ зможу приїхати. Гаразд! Була не була!» — подумав Тимофій і простягнув Голубу свою хустинку зі словами: «Візьми! Витри кров!» Той узяв, але невдоволено. Тимофій присів на лавку, акуратно розправивши свій ошатний і дорогий, волошкового кольору кунтуш, який якраз увійшов у моду. Деякий час він усе ж мовчав, не сміючи почати розмову. Голуб потроху приходив до тями. Вигляд у нього був жалюгідний і нікчемний, та він раз у раз зиркав на молодого козака.
— Мені дуже шкода, що все так вийшло, пане Голубе, — нарешті зважившись, почав Тимофій. — І удвічі мені шкода, що відтепер між моїм найкращим другом, практично братом, і тобою ворожнеча. Адже з деяких пір ти мені теж не байдужий.
— Що ж так, пане Клесінський? — презирливо посміхнувся Голуб. — Невже на Низу з тебе козачки всю шляхетську гідність вибили, що звичайним міщанином опікуєшся?
— Замість підштрикувати, краще сядь і вислухай мене, — холодно сказав Тимофій. — Розмова буде дуже серйозна.
Федір, усе ще витираючи кров, присів і вичікувально подивився на Тимофія.
— Минулої осені твоя дочка Орися зникла після того, як ти засватав її за такого собі Далевича. До мене дійшло, що ти вважаєш свою доньку мертвою. Але я радий повідомити тобі, що Орися жива і здорова.
Голуб схопився. Страшне хвилювання позначилося на його обличчі.
— Що ти таке кажеш? Звідки ти про це знаєш? З чого ти взяв, що моя донька жива?
— Вона жива й живе, нічого не потребуючи. Вона весь цей час була в мене. Я познайомився з Орисею випадково, якраз після нашої з тобою сварки в корчмі. Один раз подивившись їй в очі, я не зміг більше без неї жити. Щоби мати можливість частіше бачити її, я прийшов до тебе миритися. Але ти у своїй гордині практично вигнав мене з дому. І тоді я став зустрічатися з твоєю дочкою потайки. Однак потім дізнався, що ти віддаєш її заміж проти її волі. З цієї причини я вкрав Орисеньку минулої осені, — чесно в усьому зізнався Тимофій. — А тепер я приїхав просити в тебе, пане Федоре, згоди на наш шлюб, бо маю намір одружитися з Орисею найближчим часом. Та й сама Орися переживає щодо цього. Тому я прошу в тебе вибачення за викрадення і прошу руки твоєї доньки.
Федір слухав його й не вірив своїм вухам. Якийсь час він здивовано дивився на Тимофія. Але потім у його очах блиснули сльози, він відвернувся, приховуючи їх.
— Господи! Донечко моя! Жива! Слава тобі, Боже! — щасливо прошепотів Федір, але потім його обличчя спотворилося від гніву, і він ледь не кинувся на Тимофія, але вчасно одумався. — Негіднику! Ти силою викрав її! Ти збезчестив мою дочку! Зганьбив її! І це все, щоби помститися мені! І ти ще маєш нахабство з’являтися переді мною та вимагати згоди на шлюб?
Презирство відбилося на гарному обличчі Тимофія.
— Гірко, що тебе, пане Голубе, життя нічого не вчить! Ти про інших одразу, як про себе, судиш. Якщо ти збезчестив матір мого друга, то це не означає, що я здатний на таку саму ницість щодо твоєї дочки. Якби Орися не кохала мене, я ніколи не посмів би викрасти її. Однак вона кохає мене так само сильно, як я кохаю її. Незважаючи на те, що ти двічі мене образив, я не раз обмірковував шляхи і способи звести з тобою дружбу, щоби по-людськи попросити її руки. Я поступався своєю гордістю і правом шляхтича покарати тебе, простого міщанина, хоч і урядника, за проявлені нахабство й неповагу. Але ти, забувши своє місце, знову образив мене. Ти пам’ятаєш нашу розмову в сінях? Пам’ятаєш! Я змовчав тоді, хоча мав право покарати тебе, і війт охоче мені в цьому допоміг би. А потім ти просто продав свою доньку багатому негіднику. І іншого вибору я не мав — я на все пішов би заради щастя Орисеньки!