— Марку, онучку! — пролунав поряд голос бабусі.
Марко озирнувся — бабця дивилася на нього зі змішаним почуттям страху й захоплення. «А онук-то в мене — справжній чоловік, а не ганчірка якась! За таким, як у Бога за пазухою, можна жити! Він і чорту в’язи зверне! Шкода тільки, що цьому поганцеві не скрутив!» — задоволено думала пані Марися, бо люто зненавиділа Голуба.
Коли трапилося це лихо, старенька була проти цього шлюбу. «Та віддай ти їм цю землю й сіножаті! Нехай удавляться ними!» — казала вона дочці. Але Агафія розуміла, що навіть якщо вона віддасть усе до останньої сорочки, то це не врятує надалі ні її зятя, ані її дітей від утисків. А ще жінка хотіла хоч щось зберегти — адже в неї залишалися і донька і син, тож їй треба було і про них подумати та щось залишити їм у спадок. А вийди вона за Федора заміж, урядник завжди зможе допомогти.
— Бабусю, ліпше йди! — сказав їй досі розгніваний Марко, очікуючи, що старенька почне його шпигати.
Але тут вийшла Агафія. Вона стала поруч із сином, дивлячись на нього, заплакана та перелякана. Марко відвернувся.
— Синку, я розумію твоє обурення, одначе постарайся мене зрозуміти! Я не мала іншого виходу. Миколу стратили б, а Даринка залишилася б удовою з маленькою дитиною на руках. Гадаю, що Олексій мене зрозумів би й не засудив. Та й немає вже його на білому світі. Як він помер? Чому ти не повідомив мені про це одразу? Чому я дізналася про це від сторонніх?
— Ти вважаєш, що батько помер у Дикому Полі? — запитав Марко, і його очі знову заблищали від гніву. — Ні, мамо, коли ти йшла заміж за цього холуя, батько був живим і здоровим.
Нещасна Агафія помертвіла. Вона оторопіло дивилася на сина. Марко подивився на матір, а потім сказав:
— Голуб обдурив тебе, підкупивши свідків. Адже він давно на твоє майно око поклав. І коли Микола в халепу вскочив, то не погребував цим скористатися. А батько загинув під Корсунем. Він помирав у мене на руках. Там само його й поховали. Перед смертю він просив у тебе вибачення за те, що кинув, і просив передати тобі, що все життя, усі ці роки кохав лише тебе.
Агафія закрила обличчя руками. Позаду пролунав схлип, а потім тихе ридання. Марко оглянувся — бабуся стояла, притулившись до іншого боку різьблених поручнів, і плакала.
— А в тебе, бабусю, він теж перед смертю просив вибачення і сказав, що й сам теж тобі прощає, — промовив Марко.
Він усе ще був злим, і в інший час сльози бабусі та матері неодмінно його пом’якшили б, але тепер йому було байдуже. Якби він застав матір одну, то неодмінно спокійно з нею поговорив би, адже розумів, що жінку довели до крайності. Але коли Марко побачив те, що між його матір’ю й Голубом, виявляється, ще й повна згода, не позбавлена плотського потягу, то зовсім утратив над собою контроль. «Усе, що завгодно, та тільки не це! Виявляється, вони ще й спали разом як подружжя, коли батько ще був живим!» — розлючено думав Марко.
— Загалом, мені все зрозуміло — ви в нас молодята, а молодятам заважати не ведеться, тож бувайте здорові. Згоди вам та любові! — їдко сказав Марко й попрямував до свого коня.
— Марку! — покликала його мати. Той зупинився, але не озирнувся, і стояв до матері спиною. — Ти мусиш мене зрозуміти і пробачити.
— Я твій син, і мені нема чого тобі прощати, — холодно відповів Марко, не обертаючись, і зібрався вже йти, але Агафія наздогнала його.
— Твій батько залишив мене зовсім одну з усіма бідами й турботами, а потім і ти втік, — заглядаючи синові в обличчя, промовила жінка. — Ви двоє жили, не піклуючись про те, як живемо тут ми. А Федір завжди мене захищав і оберігав! І тепер так само! Він єдиний, хто зміг мені допомогти! Просто постарайся мене зрозуміти!
— Мамо, я все зрозумів! Але не треба мені розповідати, що я мушу бути йому вдячним! Позбав мене цього!
— Але синку!
— Чому ти мені про те не написала? Чому вирішила неодмінно вийти за нього? Якби батько і справді помер ще минулого літа, то я ще зміг би зрозуміти й не злитися. Але його брехня заради твого майна, твоя ганьба та безчестя моєму батькові... Ні, цього я ніколи не прийму й не прощу! — категорично сказав Марко. — Так, я бачу, чоловіка ти маєш! Та ще й такого спритного, що не дасть тебе скривдити! Тож я, мабуть, займуся власними справами. А їх маю багато! Прощавай, мамо!
Марко скочив на коня й виїхав із двору. «Почекаю Тимофія в кінці вулиці», — подумав він.
Нещасні Агафія й Марися гірко плакали просто в обійсті, коли нарешті з будинку вийшов Тимофій, не менше за Марка злий і роздратований. Утім, пані Марися цього не помітила. Вона кинулася до хлопця, який їй так полюбився, щоби виплакатися, поскаржитися, отримати підтримку. Тимофій не зміг відштовхнути стареньку, тому опанував себе, обійняв її за плечі й почав говорити відповідні до такого сумного випадку слова розради. До нього понуро підійшла й Агафія.