Звістка про битву під Корсунем викликала у Влада досаду. Ні, він був шалено радий перемозі, але шкодував про те, що його там не було. Цю новину йому приніс полковник Кричевський, який приїхав до Чигирина здійснити ревізію бранців, захоплених ще під Жовтими Водами і які утримувалися в чигиринському замку. Кричевський відвідав Влада, передав йому щедрі подарунки та побажання якнайшвидшого одужання від самого гетьмана. Молодому козакові лестила така увага: отже, Хмель не забув його й цінує.
Однак справжньою радістю для Влада став приїзд Марка. Кричевський нічого не міг повідомити йому про двох друзів, тому хлопець мучився від невідомості про їхню долю. Дізнавшись, що Тимофій поранений, Влад дуже засмутився, тому що на собі відчув, що значить бути пораненим. Але допомогти своєму другові він нічим не міг. А незабаром Марко поїхав, і Влад сумно тинявся подвір’ям, нудьгував у покоїках, сперечався з Геленою й зовсім не знав, куди себе подіти та чим зайняти.
Одного разу у спекотний полудень Влад у зневірі лежав у відведеній йому опочивальні, коли заплакала маленька Ревека, чия колиска стояла в сусідній крихітній кімнатці, яку Ліорі з донькою виділила Чаплинська, що поводилася з усіма як господиня. Нікого поблизу не було, ніхто не йшов на плач немовляти, тому Владові довелося піднятися, щоби подивитися, чому дитина плаче. «Хоч якесь заняття!» — невесело подумав молодий козак. Але, схилившись над колискою, він не знав, що йому робити. Узяти дитину однією рукою Влад не міг та й боявся брати на руки таку крихітку не те, що однією, а навіть двома руками, як заспокоїти — не знав. Адже він ніколи не няньчив дітей! Нарешті, зрозумівши, Влад почав колихати колиску. Маленька подивилася на нього, заспокоїлася й несподівано беззубо всміхнулася, почала агукати.
— Ох, пане, не варто було! Не треба тобі напружуватися! Ти ще слабкий! — Ліора підбігла й узяла доньку на руки. — Вона їсти хоче. Дякую, що доглянув її.
Влад розвернувся, щоби піти, але, обернувшись, сухо сказав, немов соромився своїх слів:
— Це я тобі дякую! Адже я життям тобі зобов’язаний.
— Ні, пане, не зобов’язаний, — похитала головою Ліора. — Твій друг нам із донькою життя врятував. Це найменше, що я могла зробити, щоби відплатити за добро.
— А ким був її батько? — запитав Влад, аби відвести розмову в інше річище і приховати здивування від відповіді.
Він завжди вважав, що євреї не кращі від шляхти — пихаті й невдячні. Від друзів знав, що всю сім’ю Ліори вбито, а саму її з жалю врятували Тимофій із хлопцями, але на цьому відомості про лікарку вичерпувалися. Спочатку Влада це розлютило: якого біса йому привезли цю жидівку?! Ліпше дали би померти від рани, як воїну, ніж тепер бути зобов’язаним життям єврейці. Але, проводячи багато часу в товаристві м’якої й тихої Ліори, Влад трохи пом’якшав, переглянув своє ставлення до євреїв і тепер прагнув дізнатися побільше про жінку, яка так лагідно й невсипно доглядала його, коли він слабував.
— Він помер задовго до її народження, — відповіла Ліора й засумувала.
Влад зрозумів, що припустився помилки і про це питати не треба було, тому в досаді на самого себе побрів геть. Із деяких пір він помітив за собою дивну річ — йому подобалося, коли Ліора була поруч, говорити з нею, його тягло до цієї жінки. Влад часто починав заводити з нею розмову, але потім замовкав, бо не знав, про що взагалі можна говорити з жінками. Однозначно ж, не про шаблі та коней! Ліора це розуміла й намагалася перевести розмову на інші теми, питала Влада про його родину, його життя. Але розповісти йому про себе було нічого, тому хлопець здебільшого відмовчувався або йшов геть.
Ліора інтуїтивно здогадувалася, що причиною такої відлюдності її пацієнта стало пережите раніше таке саме горе, яке спіткало і її. В одну мить утративши всю свою родину, вона змогла зрозуміти Влада, відчути те саме, що раніше відчував він. Однак молодий козак, вочевидь, зміг упоратися зі своєю життєвою трагедією, а Ліора ніяк не могла опанувати свою тугу й біль від утрати, не знала, що їй тепер робити і як жити далі. Тільки маленька Ревека утримувала свою маму від повного відчаю, а товариство цього молодого козака зігрівало їй душу. У метушні того страшного вечора Ліора не помітила його шраму, звернувши увагу лише на цілу половину обличчя. А згодом шрам не лякав її, а тільки викликав співчуття: «Може, якби його лікували правильно, то цей шрам був би тонший і не так впадав би в очі. І цей козак не так би через це страждав», — думала Ліора, крадькома поглядаючи на Влада, сама не помічаючи, що він починає їй подобатися.