— Ти що дозволяєш собі, пане? Як ти посмів? Негайно відпусти мене! — задихаючись від гніву, вимагала Орися, але пан Лешек тільки міцніше притиснув її до себе.
— Панно, ти зовсім беззахисна! Те щеня не зможе захистити тебе, а у фортеці тобі нічого боятися, — серйозно відповів їй Лешек. Він залишив свої розвеселі замашки і змінився — тепер це був хоробрий воїн, а не постійно напівп’яний, розгнузданий шляхтич.
— Ось невідомо, хто страшніше й більше загрожує мені: ти чи козаки, — з роздратуванням промовила Орися.
Лешек подивився на дівчину — та насупилася й відвернулася від нього. Павловський зрозумів, що його колишні неподобства створили йому погану репутацію й через це Орися його боїться.
— Не варто думати про мене погано, моя панно! І боятися мене теж не треба. Моє заступництво не загрожує твоїй честі — ніколи жодну жінку я не поважав так, як поважаю тебе, — відповів їй Лешек.
Орисі довелося притиснутися до нього, щоби не впасти, бо після цих слів Павловський пустив свого коня шаленим галопом, поспішаючи в замок. Стрімголов вони проскакали містом, у якому вирувала паніка, і під’їхали до Іванківської вежі саме вчасно, бо її ворота вже збиралися замикати. Але Павловського впізнали і пропустили. У дворі замку пан Лешек спішився і зняв із сідла Орисю, досі обурену й насуплену.
— Даруй мені, моя панно, за те, що я був грубим із тобою! — вибачився він, цілуючи їй руку й пустотливо всміхаючись, пригадавши нескромний ляпанець. — Але я змушений був так учинити! Твоя безпека понад усе.
— Кого це ти привіз, пане Павловський? — пролунав голос.
Орися озирнулася — до них підходив молодий чоловік, горда постава й гонорове обличчя якого видавали в ньому знатного шляхтича.
— Найвродливішу дівчину в усій Речі Посполитій! — хвалькувато відповів пан Лешек. — У чому твоя милість може переконатися особисто! Це панна Ірина Клесінська, родичка мого сусіда, пана Матвія Клесінського. А це його милість пан Петро Потоцький, син коронного гетьмана, — відрекомендував Лешек шляхтича, що підійшов до них, бо це дійсно був син самого коронного гетьмана.
У Орисі не залишилося іншого виходу, окрім змиритися, — вона була змушена дотриматися пристойності й уклонитися Потоцькому, а той чемно привітався з нею, поцілував ручку.
— На жаль, я не маю честі знати пана Клесінського, але дуже радий знайомству з тобою, панно, — привітно промовив Потоцький, уважно її роздивляючись, а потім звернувся до Лешека: — Павловський, ти — бешкетник! Усі — за шаблі, а ти — за панянку!
— Та як інакше, коли панна Ірина зосталася зовсім одна, без усякого захисту та опіки. Я просто не міг залишити її на милість цих підлих хлопів! — розчулено всміхаючись, вигукнув Лешек.
— У такому разі я теж не пастиму задніх і захищатиму панянку до останнього віддиху! Будь моєю гостею, моя прекрасна панно. Я дуже радий, що твоє миле товариство прикрасить нам вимушене нудне перебування в цій фортеці, — сказав Потоцький таким тоном, наче сидів у гостях, — у цих його словах проявилися старопольські хоробрість і мужність, адже перебування в обложеному замку обіцяло бути аж ніяк не нудним.
— Дякую тобі, пане, — відповіла розсерджена Орися, насилу видавивши із себе ввічливу усмішку.
— А тепер дозволь мені провести тебе в більш зручне й безпечне місце, — ввічливо сказав пан Петро та особисто повів Орисю в замок. Дорогою він приязно розмовляв та не скупився на компліменти красуні.
Дівчина була збентежена таким прийомом, але пригадала, що шляхтичі завжди шанобливі і привітні з рівними собі. А найбільше вони ввічливі з дамами. «Він, мабуть, прийняв мене за знатну шляхтянку й тому такий привітливий, — подумала Орися. — Ні, ну який же Павловський нахаба! Михайлик із Кшисею збожеволіють! Треба було вимагати, щоби він забрав і їх! А що станеться із сім’єю батюшки? Господи, тільки б із ними з усіма нічого жахливого не трапилося! Особливо із Кшисею через її релігію! Боже, урятуй їх усіх!»
У замку за наказом Потоцького Орисю розташували з усіма можливими зручностями в невеликій кімнаті. У замку сховався не лише гарнізон, а й чимало знатних шляхтичів зі своїми сім’ями. Сидячи у виділеній кімнаті, Орися тривожилася за Михайлика та Кшисю. Саме тепер дівчина пригадала всі ті жахи, які щоразу з новими подробицями переказували жителі міста. За свою долю вона переживала менше, розуміючи, що заступництво Павловського забезпечить їй захист. Одначе дівчина відчувала страх, коли чула гуркіт пострілів — це козаки штурмували замок, обстрілюючи його з гармат, а у відповідь солдати Потоцького палили зі своїх. Утім, цього дня козакам не вдалося взяти замок штурмом, тому ввечері вони відступили.