Один зі слуг приніс Орисі вечерю, але вона поїла без апетиту. Дівчина збиралася вкладатися спати й хотіла було зняти сукню, коли до неї в кімнату без стуку увійшов пан Лешек. Із тривоги Орися забула замкнутися зсередини і злякалася такому вторгненню.
— Хіба тебе не вчили стукати, пане? — обурилася вона такою безцеремонністю.
— Пробач мені, моя панночко, але я живу один і зовсім забув про те, що до панночки в кімнату треба стукати, — викрутився Лешек за свою недбалість.
— А треба пам’ятати! — відрізала Орися.
— Ти досі сердишся на мене, моя панно? Але я не міг учинити інакше! Я не міг допустити, щоби ти потрапила до рук бунтівників. Вони ж... — але тут Павловський замовк, бо зрозумів, що йому не слід говорити Орисі про те, що з нею могли б зробити. — Краще скажи мені, тобі зручно тут?
— Зручно, — сухо відповіла Орися. — Але що буде з Михайликом та Кшисею? Вони ж зовсім беззахисні!
— Нічого з ними не трапиться, а панові Михайлу пора вже й чоловіком ставати! І чого це ти так про нього турбуєшся? — раптом хитро запитав Лешек.
— Тому що він слабкий здоров’ям і мій друг! — відповіла Орися.
— Хотів би і я бути слабким, аби ти була прив’язана до мене так само, як і до цього хлопчика! — томно відповів Павловський, не зводячи з неї очей. — Для мене була б найбільшим благом твоя турбота про мене.
Орися не знайшла, що йому на це відповісти, тому замовкла, збентежено відвертаючись. Зате Лешек, помітивши її збентеження, обійняв її за талію й ніжно торкнувся її щоки поцілунком.
— Ану негайно відпусти мене! Ти що собі дозволяєш?! — запротестувала Орися, злякавшись, що Павловський дозволить собі інші вольності.
Вона повністю була в його владі, а репутацію чоловік мав не найкращу. Але Лешек учинив несподівано — він відпустив Орисю й натомість узяв її за руку.
— Моя Ірино, я не заподію тобі шкоди! — сказав він, помітивши її переляк. — Ти мені дуже подобаєшся, і я смію сподіватися, що зможу заслужити твою прихильність. Для мене було б щастям знати, що одного чудового дня я зможу попросити твоєї руки в пана Матвія, і він не відмовить мені, адже я припав тобі до душі. А поки моя душа, моє серце належать тобі, і я готовий смиренно чекати тієї щасливої години, коли ти відповіси на моє кохання.
Орися навіть рота розкрила від подиву — вона очікувала від Павловського чого завгодно, але не такого милого і зворушливого освідчення. Мимоволі дівчина порівняла його з Клесінським і Далевичем — він не чіплявся до неї грубо й нахабно, як ці двоє. Навпаки, розгнузданий пан Лешек виявив до неї повагу. Навіть Тимофій був більш палким і зухвалим із найпершого дня їхнього знайомства. Утім, це коханий Тимофій! Йому все можна, хай би чого він від неї зажадав! Орися дивилася на Павловського й не знала, що відповісти. Однак треба було щось відповідати, тому дівчина, зітхнувши, сказала:
— Пане Лешеку, прости мені, але я не можу подарувати тобі ані свого серця, ані своєї руки, бо... я... — Орися зам’ялася, адже зрозуміла, що її відповідь заподіє Лешекові біль.
Але Павловський сам усе зрозумів.
— Ти кохаєш іншого, — з гіркотою промовив він. — Це пан Матвій?
— Та Бог із тобою! — жахнулася від такої перспективи Орися. — Ні! Звичайно ж ні! Я кохаю його молодшого брата, Тимофія, — і з жалістю побачила, як Павловський посмутнів, відвернувся й на його обличчі позначилася мука від її слів.
— Вибач мені, пане, що я мимоволі заподіяла тобі біль, — сказала дівчина, відчуваючи себе без вини винною перед ним.
— Але чому тоді ти живеш у маєтку Клесінського, якщо не є законною дружиною його брата? — запитав Лешек, нахмурившись.
— Я не можу тобі сказати про те, — швидко відповіла Орися, зніяковівши.
— Але все ж?
«Безглуздо приховувати правду! Однаково рано чи пізно він усе дізнається. Та й він має право знати після того, як освідчився», — подумала вона, а вголос відповіла:
— Я не шляхтянка. Я дочка звичайного міщанина. І втекла з Тимофієм, бо моя сім’я була проти нашого шлюбу. Тому й живу в його маєтку не як його дружина. Мене відрекомендували як родичку, приховуючи правду. Ми мали повінчатися цього року, але завадила війна.
Зізнання Орисі не обурило Лешека, навпаки, він здивувався:
— Невже ваше кохання таке сильне, що ви не побоялися піти проти закону та пристойності й утекли разом?
Орися лише кивнула.
— Але чому навесні ти хотіла поїхати від нього?
— Даруй, пане, але я не хочу про це говорити.
— Стривай, адже молодшого Клесінського тоді не було вдома! Ти тікала від пана Матвія. Чому?