— Пане Павловський! Нарешті! Що там відбувається?
— Фортецю здають. Цей пес, Кривоніс, милостиво дозволив усім, хто тут перебуває, безперешкодно покинути її не пізніше як за тиждень, — обурено сказав Лешек. — Подумати лише! Якийсь мужлай дозволяє благородним шляхтичам!
— Нарешті я дізнаюся, що з Михайликом та Кшисею! — Орися зітхнула з полегшенням, бо зовсім змучилася від тривожних думок.
— А що ти збираєшся робити потім, панно? Місто розграбоване й розорене. Куди ти підеш?
— Не знаю! Я навіть не уявляю, що робити далі й куди йти! Може, повернутися до Волховиць? — промовила Орися.
— Не думаю, що там буде безпечно. У всій окрузі сновигають зграї озвірілих хлопів. Гадаю, що і мій і твій маєтки вже розграбовано та спалено.
— Тоді не знаю! — нахмурившись, вигукнула дівчина.
— Тільки не зрозумій мене неправильно, моя панно, але я пропоную тобі поїхати зі мною. Нас безперешкодно відпустять, і я планую залишитися з Потоцьким. Мені ще не відомо, куди він вирушить потім, але вважаю, що зможу знайти для тебе безпечний притулок. Що скажеш?
— Скажу, що не знаю, як зможу віддячити тобі за твою доброту, пане Лешеку! — вигукнула Орися. Її розчулила великодушність Павловського — не всякий чоловік на це пішов би після їхньої вчорашньої розмови. Лешек усміхнувся їй, але в усмішці його ковзнув смуток.
— Тоді завтра я зайду за тобою, моя панно. А зараз бажаю тобі доброї ночі! — відповів він і, не дивлячись на неї, вийшов із кімнати.
Орися вперше за ці дні вляглася спати з більш-менш спокійною душею. «Завтра я дізнаюся, як там Михайлик та Кшися!» — думала вона, засинаючи.
Але вранці дівчина прокинулася від гуркоту гармат. «О Господи! Що ж трапилося? Обіцяли ж усіх випустити!» — стривожено думала Орися, натягуючи свою сукню, похапцем причісуючись та через хвилювання боляче смикаючи гребінцем довгі пасма свого волосся. Вона почала плести косу, коли у двері затарабанили.
— Ірино, ти ціла? — пролунав голос Лешека.
Орися відчинила йому двері. Павловський швидко увійшов до кімнати і, підійшовши до дівчини, обняв її за талію.
— Панно Ірино, козаки знову почали атаку. А щойно русини, які були весь цей час у замку, зрадили — вони відчинили козакам ворота, і зараз треба негайно звідси йти. Швидше, ходімо до Потоцького. Якщо ми будемо біля нього, то нас не чіпатимуть! Не бійся, моя панно! Я з тобою й не дам тебе скривдити! Ходімо! — і він узяв Орисю за руку та повів до виходу, але, виглянувши в коридор, одразу заштовхнув її назад, замкнувши двері.
— Там козаки! — промовив Лешек, вихопивши шаблю.
У двері постукали.
— Пане ляху, відчиняй! Біля твого порога гості!
— Пішов геть, собако! — рикнув Павловський.
— Пане, маєш два виходи — або до нас, або на той світ! — зі сміхом відповіли з-за дверей.
— Першого, хто посміє ввійти сюди, я зарубаю, — відповів Лешек, готуючись дорого продати своє життя.
За дверима пролунав регіт. Кволі двері здригнулися від удару, затріщали і злетіли з петель, а в отворі показалися козаки. Зі страху Орися забилася в куток, а Лешек мужньо кинувся на першого ж молодого козака, але той із легкістю відбив його удар шаблі. Із дивною посмішкою на гарному обличчі козак стежив за Павловським, відбиваючи його удари, немов граючись із ним. Зі свого місця Орисі було видно, що він ніби дражнить Лешека, кружляючи навколо нього з шаблею й отримуючи задоволення від цього, наче від веселої забави. Інші козаки стовпилися біля дверей та глузливо посміхалися, спостерігаючи за поєдинком свого товариша. І тут один із них помітив її.
— То пан лях тут весело час із бабою проводив! Йому не до гостей було! — розсміявся хтось, і один із козаків рушив до Орисі.
— А ну не смій підходити до панни, хлопе! — вигукнув Павловський, відволікся та метнувся до дівчини, його супротивник негайно цим скористався і спритним прийомом вибив шаблю в нього з рук. Молодий козак приставив свою шаблю до горла Лешека.
— Хочеш грошей, козаче? — запитав Павловський, чудово розуміючи, що в такому разі треба домовлятися. — Я щедро заплачу тобі, якщо ти відпустиш нас!
— І у скільки ти оцінюєш своє нікчемне життя? — гордовито запитав той. — А скільки ти заплатиш за свободу й честь своєї лярви?
— Не смій так говорити про неї, сволото! — скипів Лешек. — Інакше я...
— Що ти? — глузливо запитав козак, обличчя його спотворилося ненавистю, і він різко змахнув шаблею. Бризнула кров, Орися закрила лице руками. Коли вона зважилася відняти їх від обличчя, то побачила, що Павловський лежить біля її ніг. Мертвий. Тваринний жах охопив Орисю, і вона почала повільно відступати вздовж стіни від тіла Лешека. Дівчина зацьковано подивилася на козака, що наближався до неї, на інших козаків, які глузливо на неї дивилися.