— Не вбивай мене, пане! Христом Богом прошу тебе! — благала Орися, тремтячи всім тілом і не сумніваючись, що вона наступна на черзі.
— Я не вбиваю жінок, — холодно відповів їй той.
— Але... — Орися кивнула на тіло Павловського. — Але його...
— Ну то він не жінка! — зі смішком відповів козак. — Хоча в його випадку було б найкраще, якби він нею був!
— Що зробимо з дівкою, Максимко? Татарам віддамо? Або собі залишимо? — запитав хтось. — Ліпше залишмо собі! Гарненька дівка!
— Не собі, а мені! — хихикнувши, відповів молодий козак, якого вочевидь звали Максим. — Хто ляха вбив, той його добро й забирає!
— І що? Навіть не поділишся? — хихикнув хтось.
Орися зблідла і з жахом подумала: «Боже, що вони зі мною зроблять?!»
— Відпустіть мене, будь ласка! Христом Богом прошу вас! — почала благати дівчина. — Я ж вам не зробила нічого поганого!
— Ти ляшка, католичка, і цим усе сказано, — викрикнув один із козаків. — Тож не чекай пощади!
— Я не ляшка, я українка! Я така само православна, як і ви!
— Воно й видно, якщо з ляхом плуталася, ясновельможна пані! — глузливо сказав Максим.
— Я не шляхтянка, я дочка звичайного містянина з Києва! — запротестувала дівчина.
— А що ж ти тут тоді з цим ляхом робила? Солодко з ним жилося?
— Неправда! — вигукнула Орися. — Ця людина не мій чоловік! Він просто мужньо захищав мене!
Максим підняв шаблю. Орися так злякалася, що скрикнула й затулилася руками. Але козак не збирався пускати свою шаблю в хід — він просто сховав її в піхви. А її крик та переляк викликали новий вибух реготу.
— Тільки спробуйте мене торкнутися або заподіяти зло! Ви воїни чи зграя розбійників? Невже ви піднімете руку на свою землячку? Мій наречений — такий самий козак, як ви! — вигукнула дівчина, намагаючись триматися хоробро, але голос її тремтів, а в очах застиг страх.
— Ну, то тепер ти вдова, а ми можемо забезпечити тебе більшою кількістю наречених-козаків, ніж один! — весело крикнув хтось із козаків. — У нас усі хлопці гарні — обирай будь-кого! Навіщо тобі брехати про одного?
— Але це правда! Мій наречений дійсно козак! Його звуть Тимофій Клесінський, він має прізвисько Красунчик, — у повному розпачі вигукнула Орися та гірко заридала, бо зрозуміла — її прийняли за полячку, дружину Павловського, і пощади їй тепер не буде. Безглуздо просити і благати!
— Як ти сказала? — раптом перепитав її Максим та спохмурнів.
Орися подивилася на нього, але не зважилася повторити свої слова.
— Тебе Орися звати? Чи не так? — запитав її козак.
— Звідки ти знаєш моє ім’я? — вона так здивувалася, що навіть припинила плакати. — Мене дійсно звуть Орисею.
— Ходімо зі мною! — несподівано покликав її козак.
— Я нікуди з тобою не піду! — мовила Орися, ще більше лякаючись такого повороту подій.
— Не бійся! Не скривджу! Ходімо! — і Максим схопив її за руку та потягнув до себе. — Ану, розійдись! — скомандував він приятелям.
Ті, здивовані поведінкою Максима, безмовно розступилися, пропускаючи їх.
У здивуванні від такої різкої зміни у ставленні до себе Орися дала себе відвести, але в коридорі вирвала свою руку й запитала:
— Що ти зібрався зі мною зробити? Куди ти мене ведеш?
— Я відведу тебе туди, де ти будеш у безпеці! — відповів їй Максим. — Ти сказала, що твій наречений — Красунчик. Так от, я його знаю.
— Тимофій тут? — вигукнула Орися, бо до неї нарешті дійшло, що цей козак знайомий із Тимофієм, і коли вона назвала його ім’я, то він зрозумів, що вона каже правду. — Відведи мене до нього! Будь ласка! Прошу тебе!
— Ні, він не з нами! — відповів їй Максим, без особливих церемоній схопив дівчину за руку вище від ліктя й потягнув коридором. Але тут він спохмурнів і запитав: — А що ти робила з цим ляхом? Хто він тобі? Він, часом, не брат Тимофія?
— Ні. Цей поляк — пан Павловський. Я жила в маєтку Тимофія під опікою його старшого брата! Цей пан — наш сусід, він часто ходив до нас у гості і знає мене. Пан Матвій, брат Тимофія, відправив мене сюди, адже думав, що тут я буду в більшій безпеці, ніж у маєтку. Він поселив мене у православного священика, але коли ви почали штурм міста, Павловський забрав мене сюди, щоби захистити. І захищав до останнього, — на очі Орисі навернулися сльози від жалю до Лешека. — Навіщо ти його вбив? Хіба він у чомусь був винен перед тобою? — з риданнями накинулася вона на Максима.