— А з тими людьми, що залишилися там, ніколи вже не буде добре! Вони всі мертві! Убиті! Господи! За що ж так жорстоко? — Орися аж зайшлася в плачі. — Хоч вони й поляки, католики, але ж люди! Такі самі, як і ми!
Полковник мовчав. Сльози дівчини розчулили його, але від її слів його серце взялося наче кригою. Орися, знесилившись від ридань, важко схлипуючи, почала вже заспокоюватися. Кривоніс простягнув їй свою хустинку й подав води. Він задумливо дивився на дівчину. «Бідолашна дівчинка! Занадто злякалася. А Максим міг би бути й більш чемним із нею. Цікаво, а скільки їй років? Напевно, шістнадцять-сімнадцять. А на вигляд зовсім дитина! Добре, що хоч почала заспокоюватися», — думав полковник, щиро жаліючи нещасну дівчину.
— Мені дуже шкода, що тобі довелося побачити й пережити всі ці жахи. Але це війна, доню. Вона не щадить нікого. І шляхта нині пожинає те, що посіяла. А сіяла вона одні беззаконня й людські страждання. Коли почалася ця війна, десятки невинних людей були повішені та закатовані за наказом князя Вишневецького. Мої козаки йшли сюди й бачили людей, по-звірячому замучених, понівечених лише за те, що вони православні українці. Усюди, де проходив князь, після нього залишалися одні шибениці. А ці люди були навіть не козаками, не бунтівниками, а звичайними, мирними селянами та містянами. І вони теж були людьми й теж хотіли жити. Але Вишневецький, а слідом за ним і шляхта наказують мучити і вбивати невинних, замість того щоби чесно вийти нам назустріч і вступити в бій. Я не можу, просто не в силах стримати лють і гнів моїх людей після того, що вони побачили. Вони прийшли помститися за вбитих.
Орися мовчки вислухала Кривоноса і здригнулася від його слів. «Господи, чому люди такі жорстокі одне до одного?!» — подумала дівчина, не здогадуючись, що полковник дуже пом’якшив свою розповідь та не розповів їй усієї страшної правди про те, що насправді довелося побачити його армії. Промовчав він і про те, що поляки замучили, а потім посадили на палю його близького друга Полов’яна, який потрапив у полон.
— Кров вимагає крові, — задумливо промовив Максим Кривоніс. — Не думай про нас погано, доню. Це війна, і на ній усі втрачають людську подобу. Свобода так просто не дається. Її доводитися здобувати з шаблею в руці.
— Даруй мені, пане полковнику, — нарешті промовила Орися, досі схлипуючи. — Я дуже злякалася сьогодні, ось і не стрималася.
— Не варто більше боятися, адже ти — моя гостя, — сказав Кривоніс і м’яко усміхнувся їй, ніби дочці.
— Чи можу я тебе попросити, пане? — запитала Орися і, побачивши, що полковник кивнув, повела далі: — У місті, у будинку священика Феодосія, залишилися моя служниця і племінник Тимофія. Я не знаю, що з ними трапилося. Вони мали ховатися в церкві, але я волею долі опинилася в замку й тепер не знаю, що з ними, чи живі. Можна це якось дізнатися? Може, ти відправиш кого-небудь дізнатися про них? Будь ласка!
— Добре, я відправлю туди людину, — пообіцяв Кривоніс. — Але як ти опинилася у фортеці?
Орися розповіла, як вона потрапила в замок.
— Цей поляк зробив тобі ведмежу послугу — усе могло закінчитися для тебе жахливо, — похмуро сказав Кривоніс, вислухавши її. — Так, тобі дуже пощастило, дочко, що ти, слава Богу, жива й неушкоджена. Це диво, що ти потрапила саме до Максима. Інакше не знаю, як би я виправдовувався перед Красунчиком!
— Пане полковнику, а звідки ти знаєш Тимофія? — запитала Орися.
— Я знаю Тимофія ще з весни. Ми разом і в Крим їздили, і під Жовтими Водами воювали. А під Корсунем він бився зі мною пліч-о-пліч і врятував мені життя, затуливши собою від удару шаблі, — зніяковіло сказав Кривоніс. — Тож я в неоплатному боргу перед ним.
— А що тепер буде зі мною, пане? — запитала Орися.
— Ну, поки побудеш тут, а там ми що-небудь придумаємо й вирішимо, — трохи розміркувавши, відповів полковник.
Тут нарешті з’явився Максимко з маленьким казанком кулешу.
— Тебе тільки за смертю посилати! — вигукнув Кривоніс. — Ти що, сам варив цей куліш?
— Та ні, батьку! Я ж не вмію! — хихикнув Максим. — Я тут дізнався, що ті, про кого ти питала, живі і здорові, — додав він, звертаючись до Орисі.
— Слава тобі, Боже! — вигукнула дівчина. — А вони знають, що я жива? Вони ж ось уже який день не відають, що зі мною, і божеволіють із тривоги.
— Хлопець, якого я посилав, сказав їм, що ти жива. А завтра, якщо ти, батьку, дозволиш, то я відвезу Орисю туди. Будинок попа цілий, і їй там буде найкраще, — сказав молодий козак.