— Дуже, — сухо відповіла Орися. — Але вже стає легше.
Кривоносенко знову подивився на неї — личко дівчини було нещасним, вона зніяковіло відверталася від нього, розчісуючи мокре волосся, і йому стало її шкода. І водночас Максимкові захотілося неодмінно позалицятися до гарної дівчини. Немов віжка під хвіст потрапила. Щоправда, без жодної прихованої думки, а просто задля власного задоволення, адже він розумів, що це наречена його побратима.
— Наче русалонька! — весело сказав він, легенько смикнувши Орисю за довге пасмо волосся. — Добре, що русальний тиждень давно минув, а то ти мене у воду потягла б. Або залоскотала. І полин не врятував би. Хоча такій русалоньці я із задоволенням здався б!
Орися лише усміхнулася йому у відповідь.
— Так, усміхайся! Годі сумувати, — приязно сказав їй Максимко. — Ходімо снідати. Хлопці обіцяли мені спеціально для тебе молока роздобути. А то негоже тобі сухою кашею давитися!
Він узяв Орисю за руку, ривком підняв із землі й повів до табору, так і не випустивши її руки зі своєї. Дорогою Максимко раз у раз поглядав на супутницю — дівчина з незворушним, серйозним обличчям ішла поруч із ним, але молодий гульвіса нюхом відчував, що вона збентежена. Тому Кривоносенко ніжно стискав долоню дівчини та міркував, про що таке веселе завести з нею розмову, але, як на зло, саме зараз йому нічого на думку не спадало. Коли обоє дійшли до коша, їх помітили товариші Максима.
— Дивіться, ледь сонце встало, а Максимко вже з дівкою! От бабій! Де знайшов красуню? — запитав хтось, і козаки весело розсміялися.
— Там де знайшов — такої вже немає! — віджартувався Кривоносенко.
Орисі стало ніяково від того, що козаки її оцінювально роздивляються, і вона опустила обличчя, намагаючись не дивитися по сторонах. Аж раптом один із козаків безцеремонно схопив дівчину за руку й повернув до себе обличчям, аби краще роздивитись.
— От правду люди кажуть: хто рано встає — тому Бог подає! — сказав він, беручи Орисю за підборіддя й розглядаючи її обличчя. — Справді, вродлива дівка! Наче яблучко медове — так і тягне покуштувати!
— Ану, прибери лапи від моєї дівки! — гнівно гаркнув Максим і грубо відіпхнув нахабу. — Я знайшов, отже, вона моя тепер, тож нема чого моє добро й лапати! Свою шукай та лапай, а заразом і куштуй!
На такі слова козаки знову зареготали, а хтось викрикнув: «А ти вже поласував красунею, що крутишся біля неї, наче кобель? І коли ти тільки все встигаєш?!» Від цього паскудного жарту козаки зареготали ще голосніше, Орися запашіла із сорому, а Максимко анітрохи не зніяковів і пекти раків не збирався. Навпаки, він гордовито і двозначно усміхнувся приятелям, по-хазяйськи обійняв дівчину за талію й задоволено повів до намету свого батька.
У наметі вже стояв глечик свіжого молока та смажені яйця — вочевидь, Кривоносенко устиг моторно все влаштувати із самого ранку. Орися поїла з більшим апетитом, ніж учора, а Максим улаштувався снідати поруч із нею, але не так їв, як базікав безупинно, бо був не лише жорстоким воїном, а ще й веселим та дотепним хлопцем. Таким дотепним, що зумів змусити Орисю розсміятися його жартові. Полковник Кривоніс увійшов у свій намет, коли молоді люди вже закінчували сніданок.
— Доброго ранку, панно. Бачу, тобі вже краще, — ввічливо сказав полковник і відразу спохмурнів, адже не міг не помітити, що син треться біля чужої нареченої та пряде їй оченятами. — Максиме, а ти чого шкіришся біля панночки? — суворо запитав він.
— Та маю право, батьку! — незворушно й нахабно відповів той. — Я ж ніби як урятував її, отже, мій обов’язок і розважати і доглянути, щоби дівчині зручно було й вона нічого не потребувала. А зараз ми вже поснідали, і я відвезу Орисю до її родичів.
— Ліпше скромніше поводься! — сухо сказав Кривоніс. — Візьми хлопців, аби постерегли дівчину й ніхто не скривдив! Ми ще два дні тут табором стоятимемо.
Після сніданку Максимко повіз Орисю в місто, посадивши із собою на коня.
— Та я й сама можу верхи їхати, — сказала Орися, бо Максим нескромно притулився до неї та ніжно обійняв за стан, водночас заглядаючи їй в обличчя через плече.
— Та коли я ще з красивою дівчиною на коні проїдусь?! — хихикнув Максимко. — Я з такими красунями зроду не їздив! Тож не можу не скористатися нагодою.
— Тоді не притискайся до мене так тісно, — насупившись, суворо відповіла Орися.
— А тобі шкода, чи що? — весело запитав молодий козак. — Я ж тебе не покусаю!