А щоби цей гідний у всьому тріумвірат не закрутив сам собі голову від почуття власної значущості, до них приставили для нагляду ще й тридцять двох військових комісарів, чиї повноваження та обов’язки сейм чітко так і не визначив. Тому всі тридцять п’ятеро воєначальників усвідомили те, що вони можуть командувати всіма так, як їм заманеться, зовсім забувши про те, що успіх армії залежить не від кількості наказів, а від свідомості й далекоглядності тих, хто ці накази віддає. А армія, що збиралася, обіцяла бути саме такою — у ній кожен збирався бути сам собі командувач, тому що через власну пиху не вважав за потрібне зважати на думку товариша.
Цей незрозумілий ідіотизм вжахнув пана Матвія. «Завжди й у всі часи у важку годину вибирався один воєначальник! — подумав він, ледве дізнавшись про все це. — А тут стадо бовдурів вибрало найзапекліших зі своїх родичів! Однак я потрапляю у скрутне становище! Я теж мушу брати участь у цьому сміховинному ополченні. Лише сумніваюся, що мені від цього буде багато честі й вигоди. Отже, треба неодмінно ухилитися! Ліпше б вони обрали цього шкуродера Вишневецького! Він хоч справжній воїн!»
Але річ була в тому, що князь Вишневецький не мав популярності серед магнатів і великої шляхти. Він був занадто себелюбним, занадто гордим і зарозумілим, занадто честолюбним, аби заслужити симпатії рівних собі. Тому йому не доручили командування. Зате середня і дрібна шляхта обожнювала войовничого князя через те, що він один воює з бунтівниками. Водночас шляхта зовсім забувала про те, що пліч-о-пліч із ним воюють князь Корецький, той самий, який вправно та швидко, а головне — мудро, утік із Крутої Балки під Корсунем, київський воєвода Тишкевич і командир королівської гвардії Осинський.
Але насправді сейм дійсно побоювався того, що Вишневецький утопить у крові українську землю, а це зашкодить майновим інтересам багатьох шляхтичів. Побоювалися також і надмірного честолюбства князя. Адже, незважаючи на втрачені українські латифундії, Вишневецький був дуже багатим. Що завадить йому, придушивши повстання і використовуючи підтримку дрібної шляхти та війська, надіти на себе польську корону силою? А князь — не така людина, щоби поважати й піклуватися про права та привілеї шляхти, як це робили попередні королі, — він неодмінно уріже шляхетську свободу і встановить свою диктатуру та свавілля! Як сказав один недалекий шляхтич: «Земля наша — найкраща у світі, і вислизнути від нас ніяк не може, тому ми в безладі живемо набагато краще, ніж інші в ладу. А якщо ми погані господарі, то нам із нашими привілеями нічого побоюватися розорення, тому ми ніколи не замислюємося про справи наші. Живемо ми сьогоденням і не замислюємося про майбутнє. Матеріальні блага — річ випадкова, а шляхетство — вічне і становить багатство та силу наших земель». Тож лад у державі, який неодмінно наведе Вишневецький своєю залізною рукою, піде не на користь панівному стану. Начхати, що він піде на користь самій державі! Права і привілеї шляхти священні й непорушні!
Тому охоплений жадобою, марнославством і особистими інтересами сейм учиняв одну дурницю за іншою.
Але серед усіх цих інтриг і корисливих розрахунків сам Оссолінський ледь не постраждав. Примас, сенатори та й усі охочі замість того, щоби відкрито прийняти козацьких послів на засіданні сейму, воліли допитувати їх у приватному порядку в надії вивідати причини того, що ж спонукало козаків підняти зброю проти власної Вітчизни. Щоправда, зацікавлені не брали до уваги той факт, що для козаків Вітчизною була Україна, а не Польща.
На всі ці питання козацьке посольство чітко відповідало: «Боротьбу ми почали за наказом покійного короля, який дав нам гроші на будівництво чайок, наказав готуватися до війни з Туреччиною й пообіцяв відновити наші права. Але зразу ж за цим нас почали так жорстоко гнобити, що ми просто змушені були оборонятися, і покійний король нас у цьому підтримав!»
У це, звичайно, нікому не хотілося вірити, однак ці слова підтверджував пан Собеський, який побував у полоні в самого Хмельницького, але був милостиво ним відпущений, та чув такі самі слова від козацького гетьмана. Утім, найстрашнішим було те, що пан Собеський чув від козаків висловлювання, що, мовляв, пора урізати права шляхти й поставити над усіма без винятку єдиного короля, якому підпорядковувалися б усі, незалежно від стану й віросповідання.