Коли Тимофій виїхав на узлісся, то біля маєтку вже нікого не було, тільки лежало кілька вбитих. Придивившись, він помітив, що на частоколі зібралися гайдуки. «Отже, Матвій не поїхав», — подумав Тимофій і попрямував до воріт.
Його мало не підстрелили. Але все ж хтось упізнав у ньому свого пана, тому ворота незабаром розчинилися, і з них назустріч своєму дядькові безстрашно вийшов Семен. За час свого самотнього життя він став пиячити набагато менше, а зараз, на подив, узагалі був тверезим.
— Дядьку! Слава Богу! — вигукнув Семен, сяючи з радості. — Нарешті ти тут!
— Де Орися? — відразу, навіть не вітаючись, запитав Тимофій.
— У Львові, — злегка усміхнувшись, відповів племінник. — Батько відвіз туди її і брата майже дві седмиці тому.
Тимофій полегшено зітхнув. «Боже! Дякую тобі! Отже, моя кохана жива й неушкоджена. Щастя моє, ти в безпеці», — думав він, переводячи дух.
— А чому ти тут? Де Матвій? — запитав він небожа.
— Не знаю. Батько зібрався йти воювати з тобою. Принаймні, він мені так сказав. А мене залишив тут, наглядати за Волховицями.
— Та як він міг залишити тебе самого в таку лиху годину? Чим він узагалі думав? Невже йому маєток дорожче за сина? — обурився Тимофій, бо не очікував такого навіть від Матвія.
— Дядьку, я вже дорослий! І крім того, я сам попросився, — не без гордості відповів Семен. — Мені не хотілося їхати разом із батьком, тому й вирішив ліпше залишитися тут. Та й батько дав мені більшу частину своїх хлопців.
Тимофій спохмурнів. Він знав, що Матвій занадто вимогливий та суворий із синами, і племінники часто скаржилися йому в листах на батька, адже дядько був не набагато старшим за них і вельми співчував своїм небожам, а бувало, і заступався за них. Але однаково його вразило те, що брат залишив Семена зовсім одного, хоч він давно вже дорослий хлопець.
— Мені доповідали, що тут були озброєні люди. І я бачу, що частина з них убита. Хто це був? Ти не розгледів? — запитав він племінника.
— Розгледів, але зрозуміти, хто вони, не зміг. Із вигляду непотріб якийсь. Мої хлопці підстрелили кількох, а інші зразу кинули своїх приятелів та втекли.
— Серед них є наші селяни?
— Ні, не думаю. Наші цілком мирно сидять по своїх домівках. У цьому велика заслуга отця Сергія, який частенько настановляв їх на добрий розум. Адже більшість священиків навмисно налаштовують свою паству проти панів. Щоправда, частина наших хлопів утекла. Усі біжать у козаки! Чесно кажучи, я сумнівався, що в мене вийде захистити Волховиці. Але все ж вийшло! — не без задоволення відповів Семен та взявся в боки. — Як добре, що ти приїхав, дядьку! Янко повернувся й розповів, що ти тепер сотник.
— Ти їх ще й не захищав по-справжньому, мій любий небоже. На щастя, ця ватага просто не зважилася штурмувати Волховиці. Тому вони й пішли, — відповів Тимофій.
Тут з’явився Янко Кліщ. Старий боягуз забився до льоху, ледь біля маєтку з’явилися розбійники, і тепер, коли все стихло, виліз зі свого укриття.
— Пане Тимофію! Слава тобі, Господи! Ти нас усіх урятував! — заволав Янко, кланяючись своєму панові в пояс. — Який жах! Я поки доїхав до Волховиць, думав, збожеволію або живим не доїду! Боже мій! А ці розбійники...
— Яне, швидко біжи за Оксаною! Вона хоч жива? Не пішла від нас? — перервав його виливи Тимофій.
— Ні, а навіщо? — поцікавився Кліщ.
— Швидко біжи! — строго наказав Тимофій. — Воно тобі не треба — навіщо?!
— Навіщо тобі знахарка, дядьку? — зі свого боку запитав Семен.
— Маєток Залеських спалено, а всі вони вбиті. Крім Ванди. Вона жива, але серйозно поранена.
— Господи! Який жах! — вигукнув Семен, мимоволі злякавшись. Насправді хлопець ніколи не брав участі в серйозних бійках, ніколи не стикався з жорстокістю й ненавистю в найстрашніших їх проявах, і ця новина приголомшила його.
Тут з’явилася Одарка і з криком «Дитятко моє!» прийнялася обіймати Тимофія й зовсім не бентежилась тим, що на цю зворушливу сцену дивляться та хихотять його козаки. Няньці було байдуже — для неї Тимофій на все життя залишився маленьким хлопчиком. Тому будь він хоч самим гетьманом, вона не перестане називати його «дитятком».
— Красунчику, — безцеремонно покликав Тимофія Данило, чим викликав незадоволення няньки. Як це так — до її дорогого пана звертаються не зовсім шанобливо! — Що робитимемо далі? Треба зловити цих розбійників.
— Чому ти так вирішив, що вони розбійники? — неупереджено запитав Тимофій.
— Та хлопці допитали одного з них. Його не вбили, а лише поранили. То в обмін на збереження свого життя він розповів, що вони до цього промишляли хто як міг — хто наймитом був, хто від пана втік, хто ярмарковим злодієм був. А тепер зібралися у ватагу й вирішили під шумок війни поживитися чужим добром. Це звичайні мародери та злодії.