Козаки повечеряли і вкладалися спати. Тимофій не схотів іти в будинок, тому розтягнувся на повсті, постеленій просто на землі. Він довго не спав і дивився на зірки, розсипані в небі, немов алмази на темно-синьому шлейфі, і мимоволі згадав степ. «Тут такі самі зірки. Лише чому мене так тягне туди? Адже я народився й виріс у цьому краю, чому ж Дике Поле стало мені миліше?» — думав він, засинаючи.
Наступного ранку Тимофій сидів у головній залі, обдумуючи, що тепер робити далі. Хмельницький дозволив йому побути вдома, доки він сам його не покличе. Лише Тимофій розраховував провести весь цей час із Орисею. «Може, поїхати до Львова? — думав хлопець. — Залишу своїх людей тут, а сам поїду до Орисеньки! А якщо прийде лист від гетьмана, то мені повідомлять». Тут увійшла челядниця й доповіла, що панна бажає його бачити. Тимофій зітхнув — йому було совісно з’являтися на очі дівчині, але він усе-таки пішов.
Ванда мала вже трохи кращий вигляд, ніж учора. Незважаючи на побоювання знахарки, дівчина пережила цю ніч, але була дуже слабкою. Вона напівлежала на подушках, укрита простирадлом до підборіддя.
— Доброго ранку, панно, — увічливо привітався Тимофій. — Я щасливий, що тобі вже краще. Це диво, що ти вижила після такого поранення. Сподіваюся, тепер ти швидко одужаєш.
— Ліпше було б, якби я померла, пане Тимофію, — відповіла дівчина.
— Не говори так! Ти дуже молода, і треба жити!
«Я не хочу жити!» — подумала Ванда, пригадавши передсмертні крики своєї родини, своїх челядників, власний страх і пережитий жах. Яким дивом їй удалося відбутися лише ударом ножа, вона так і не змогла зрозуміти. «Напевно, Бог до мене надто милостивий, якщо вберіг і від безчестя, і від смерті!» — думала дівчина.
— Я хотіла би попросити тебе про послугу, пане Тимофію, — промовила Ванда. — Не міг би ти відвезти мене в монастир?
— Але навіщо? — здивувався Тимофій. — Навіщо тобі в монастир? Хіба погано тут? Залишайся краще в нас, панночко. Тут є кому доглянути за тобою!
Але дівчина сумно похитала головою.
— Я вдячна тобі за гостинність, та я хочу прийняти постриг, пане.
— Що? — Тимофій ошелешено дивився на юну дівчину, яка в розквіті літ збиралася замкнути себе в чотирьох стінах. «Може, Орися розповіла їй про нас, і тому дівчина хоче піти в монастир?! Боже, яка ж я безсердечна тварюка!» — подумав козак, відчуваючи пекучий сором і пізнє каяття. — Даруй мені, панно, але невже це все через те, що я колись був таким жорстоким і легковажним, що...
— Ах, ні! Це зовсім не через тебе, пане Тимофію, — заперечливо похитавши головою, м’яко сказала Ванда. — Не в тобі діло. Та й пройшло вже так багато часу, що і згадувати про те не варто. Я хочу присвятити своє життя Богові, щоби молитися за свою сім’ю. Вони померли не по-християнськи, і мій обов’язок — молитися за прощення їхніх душ усе життя.
Ванда дійсно так уважала. Вона виросла надто вразливою і глибоко набожною, ніколи за все своє життя не стикалася з ненавистю й насильством та не уявляла, що у світі взагалі можлива така жорстокість. І тепер, після першої в її житті трагедії, дівчина зламалася й не знаходила в собі сил жити далі з цією страшною реальністю. Для неї все втратило значення. Навіть Тимофій, у якому раніше полягало щастя всього її життя. Вона розуміла, що він її не кохає й ніколи не покохає. «Але навіть якби він і кохав мене, це однаково нічого не змінить. Його кохання не зітре всіх цих жахів із моєї пам’яті. Я не можу й не хочу жити в миру. Мушу піти туди, де житиму тільки з Господом!» — думала дівчина.
— Але, панно Вандо, а як же твій брат? Адже ти не зовсім одна залишилася. Маєш іще брата, пана Матеуша. Подумай про нього. Адже вас двоє на цьому світі, ви потрібні одне одному. Панночко, ти така молода! Подумай, що ти губиш своє життя. Адже мине час, і твій біль від утрати менше мучитиме. Ти ж іще можеш бути щасливою! — умовляв дівчину Тимофій.
— Матеуш тепер у Польщі. Він зайнятий тим, що влаштовує своє життя, і йому не до мене. А час мене не зцілить!
— Не кажи так! Пан Матеуш завжди сильно любив вас із Юзею й ніколи не залишив би!
— Ні, пане Тимофію, не відмовляй мене. Я вже все вирішила. Лише прошу тебе, допоможи мені дістатися монастиря. Будь ласка! Христом Богом прошу тебе!
Тимофій зітхнув. «Мабуть, не варто її тепер хвилювати. Треба потягнути час. Можливо, вона так вирішила зопалу, а пізніше одумається», — подумав він і відповів дівчині:
— Я не можу тобі відмовити, Вандо. Але й відвезти тебе просто зараз теж не можу. Ти ще дуже слабка та маєш хоч трохи одужати після поранення. Я ж не довезу тебе таку слабку і хвору! Домовимося з тобою так — ти трохи одужаєш, а потім вирішимо — їхати нам із тобою в монастир чи ні.