— Добре, але це безглуздо — вирішувати. Я все для себе давно вирішила, — відповіла дівчина. — А де панна Ірина? Чому вона до мене не заходить?
— Мій брат відвіз її і Михайлика до Львова вже давно, — відповів Тимофій, дивуючись із того, що Орисю називають повним ім’ям.
— Дуже шкода! Шкода в тому сенсі, що її немає поруч. Твоя родичка, пане, така добра й лагідна. Ми з нею дуже подружилися, і з нею мені було б легше, — засмутилася дівчина. — Але головне, що Ірина в безпеці.
«Мені теж стало б легше, якби вона була поруч!» — подумав Тимофій.
— Ну а чому ви не поїхали? — запитав він.
— Батько нікуди не хотів їхати й навіть не збирався цього робити! Він весь час лаявся і кричав, що його не злякають жодні бунтівні русини, що вони нізащо не змусять його покинути власний дім, — відповіла дівчина. Щоправда, значно пом’якшивши істину, бо покійний пан Міхал паплюжив і проклинав усіх русинів на світі, а Матвія Клесінського — передусім, бо не міг пробачити своєму сусідові ані його національності, ані православ’я, ані багатства, ані впливу. Однак раніше це не заважало йому об’їдатися й напиватися до неподобства за столом пана Матвія.
«Ох і дурень же він! — роздратовано подумав Тимофій. — Через свій гонор довів до біди та загибелі всю свою родину!»
— Найкраще б він відвіз вас, жінок, хоча б до Бара, а сам уже залишався вдома, — промовив Тимофій. — Що ж, я піду, панно, занадто втомив я тебе цією розмовою, а тобі треба спокій.
— Ні, ти не втомив мене, але мені і справді легше одній. Іди, пане Тимофію, — промовила дівчина, ласкаво глянувши на нього.
Тимофій розкланявся та поспішив піти. Йому було ніяково перед Вандою, але її слова, що вона хоче піти в монастир зовсім не через те, що він розбив їй серце, трохи заспокоїли совість. Утім, Тимофій збирався неодмінно відмовити дівчину від цього кроку.
Наступні дні минали спокійно, і Тимофій нудився вдома. Зв’язаний обіцянкою, яку дав Ванді, він не міг поїхати до Львова. Нудилася й уся його сотня. Він пояснив своїм людям, що хоч і оголошено збір війська, проте гетьман не має наміру ще починати війну з причин, відомих тільки самому гетьману й наближеній до нього старшині. Інакше всі вони тут не сиділи б. Тому немає різниці, де чекати початку походу — у козацькому коші чи у Волховицях. Утім, усім жилося сито й досить непогано, тому ніхто й не досадував.
Зате не нудно було Одарці. Ключниця, попри численні турботи, пов’язані з такою кількістю утриманців, відразу примітила, що молоді челядниці вельми ласкаво поглядають на деяких козаків. А почтива старенька завжди була строгою в таких речах і тому посилила свою пильність, аби не вийшло якої недоброчесної події.
Однак Гриць цього не врахував, тому встиг відзначитися. Колишній челядник, що служив у не особливо високоморального пана, вирішив, що такі порядки заведені скрізь. А тому з нудьги Грицько почав залицятися до молоденької покоївки і, використавши свою чарівність, домовився з нею про побачення на сіннику. Про це випадково пронюхав Кліщ і вирішив отримати з цього для себе користь — доповів про все Одарці в обмін на пінту горілки. І ось Грицько, прийшовши ввечері на сінник, замість гарної дівчини з подивом виявив поважну й украй розгнівану няньку, яка не погребувала обломити об його спину важку жердину. Мало того, Одарка власноруч зловила Гриця й за комір привела до Тимофія, який грав із Семеном у шахи.
— Ось! Помилуйся на свого козачка! — обурено чмихала Одарка. — Перелюбник! На сіннику розпусту влаштовував! На гарячому його спіймала!
Тимофій ледь стримався, щоби не розреготатися, адже картина була неповторна: маленька, сухувата старенька сталевою рукою утримувала вісімнадцятирічного бугая, тремтячого й червоного із сорому. А Семен не втримався та пирснув зо сміху, чим ще більше обурив Одарку.
— Та як тобі не соромно, пане Семене? — мало не задихнулася з гніву нянька. — Та це... це...
— Гаразд! Гаразд, няню! Відпусти хлопця, я поговорю з ним, — миролюбно промовив Тимофій.
— Гляди мені! Якщо не вгамуєш своїх козаків і таке ще раз повториться, то я не подивлюся, що ти — мій пан, і так відлупцюю тебе за потурання, як і в дитинстві не лупцювали! — пригрозила своєму вихованцю нянька й потопала геть із почуттям виконаного обов’язку.
Ледве тупотіння старенької затихло вдалині, як Тимофій із Семеном зареготали. Гриць, скуйовджений і присоромлений, не знав, чи то йому сміятися разом з усіма, чи то образитися.