— Але куди вони всі тоді поділися?! — майже простогнав Тимофій.
— Дядьку, ну не треба так! Будь ласка! Я не можу бачити твого горя! — вигукнув Юрій, адже коли служив у Оссолінського, то навчився бути більш стриманим у виявленні своїх емоцій, тому, спостерігаючи такі душевні переживання, хлопець вельми збентежився. — Подумай, куди ще міг поїхати батько. Може, він поїхав до Варшави, Костянтинова, Бара?..
— Звичайно! — вигукнув Тимофій. — Ну я й дурень! Та що зі мною таке останнім часом? Він відвіз їх до Бара! Він же найближчий до Волховиць, і навіщо їхати так далеко, коли надійна фортеця під боком. Моє щастя весь цей час було лише в половині дня їзди від мене! А я сидів удома й нудьгував за нею! Але чому Матвій тоді всім сказав, що їде до Львова? Дійсно! Чому він збрехав?
Юрій лише знизав плечима.
— Про це може сказати тільки сам батько. Але, може, він не мав вибору? Може, він змушений був так зробити, — промовив Юрій.
— Так! Завтра ж я їду до Бара! — вигукнув Тимофій.
— Ну, якщо батька вдома немає, тоді я поїду з тобою, — попросився Юрій.
Тимофій уважно подивився на небожа.
— А чому ти залишив службу в канцлера? Чим тобі погано жилося в нього? — запитав він, нарешті проявивши інтерес до справ свого племінника.
Юрій пом’явся, але потім виклав дядькові свою трагічну історію кохання та сватання. Тимофій уважно вислухав, а потім, трохи подумавши, відповів:
— Не вини панночку! Це не гідно чоловіка. Якщо вона обрала замість тебе іншого, отже, ти сам у цьому винен — не зумів завоювати її серце так, аби вона свого життя без тебе не мислила, — сказав Тимофій, досадуючи, що йому доводиться виконувати обов’язки Матвія. Адже це він мав говорити із сином на такі теми.
— Але, дядьку! Вона обрала замість мене іншого! Вона спокусилася на красиві пір’я драгунських крил, — вигукнув Юрій. — Вона віддала перевагу іншому замість мене, розумієш, мені зволіли іншого!
— «Замість мене, розумієш, мені зволіли іншого!» Який жах! — кумедно передражнив небожа Тимофій, від чого той ображено насупився. — По-моєму, ти пихатий, як заморська маркіза! Не дивно, що панночка вирішила від тебе втекти, тому що ти приділяєш своїй персоні набагато більше уваги, ніж її. А треба навпаки! І запам’ятай: якщо тобою знехтували — це не означає, що ти поганий. Це означає, що ти маєш стати ще кращим!
— Тобі легко міркувати. Ти завжди мав успіх. Тобі ніхто й ніколи не відмовляв. Звичайно, ти і говориш, що я сам в усьому винен, — образився Юрій, бо чекав підтримки, співчуття й аж ніяк не читання ось таких нотацій.
— Ну, нарешті ти встановив причину! Так, ти сам в усьому винен! Але життя ж на цьому не закінчується. Юрку, не будь примхливим хлопчиком. Ти вже занадто дорослий, аби дутися, мов дитина. Просто врахуй свої помилки, і наступного разу рідкісна панночка від тебе відмовиться. І запам’ятай — не так уже й добре мати успіх у жінок. Часом це викликає муки совісті, — промовив Тимофій, згадавши Ванду. «Треба було не пускати її в монастир. Силою утримати у Волховицях. Бідолашна дівчина! Але ж я не маю права вирішувати за неї. Я і так занадто багато горя їй заподіяв», — подумав він.
Юрій задумався, насупившись, від чого став кумедним і змусив Тимофія усміхнутися.
— Ну, а ти сам? Ти ж завжди був у панночок улюбленцем і зовсім не обтяжувався цим. А тепер говориш зовсім протилежне. Ось ти сказав, що вирішив одружитися? Отже, ти дуже кохаєш цю панянку. А якби вона обрала іншого замість тебе? Що ти тоді робив би? До речі, хто ця дівчина? — запитав Юрій.
— Орися, — мрійливо промовив Тимофій, дивлячись у різьблену стелю. — Орися — це моє серце. І я знаю, що вона кохає мене не менш палко, ніж я її. Я щоразу читав це в її погляді, її усмішці.
— Ти впевнений? — єхидно запитав Юрко, вирішивши досадити дядькові.
Тимофій скинув соболину брову.
— Так! Якби це було не так, то Орися не втекла би зі мною з дому. Та якби вона не кохала мене, я не звинувачував би її в цьому. Адже серцю не можна наказати! Однак мені неймовірно пощастило — я домігся її кохання.
— Ви втекли? — здивувався Юрій, страшно витріщивши очі на свого дядька. — Але чому? Невже ви не побоялися людського осуду? Яке страхіття! Боже!
Тимофій розсміявся.
— Мабуть, служба в Оссолінського не пішла тобі на користь. У розпалі молодості ти голосиш, наче манірна стара діва. Її батько був проти нашого шлюбу, і тому я вкрав свою кохану. Тільки прикро, що я так і не встиг з Орисею обвінчатися, бо неодмінно вирішив узяти участь у повстанні.