— Але, дядьку, це так не робиться! Шлюб без згоди батьків! А як же посаг? Та й узагалі! — Юрко досі не міг отямитися від такого вчинку свого дядька.
— Ой, ну які ви всі меркантильні та корисливі! І дався вам цей посаг. Можна подумати, що він становить єдину радість шлюбу. Мало того, лише заради нього й варто одружуватися! — вигукнув Тимофій.
Повисло мовчання — і дядько і небіж замислилися кожен про своє.
— Дядю, а чому ти вирішив стати низовим козаком? — несподівано запитав Юрій.
— Причина вельми проста: я дуже не хотів бути попом, як того пристрасно бажав твій покійний дід, — трохи здивувавшись такому запитанню, відповів Тимофій. — І, крім того, в юності, я вважав, що це здорово. Бути вільним козаком означає бути воїном, лицарем, мати успіх. Але, проживши стільки років на Січі, я зрозумів, що бути козаком — означає бути вільним і захищати свободу як свою, так і чужу.
— А чому ти долучився до бунтівників? — поставив Юрій запитання, яке давно його мучило.
— Тому й долучився, Юрку, бо зрозумів те, що навіть як козак, навіть як шляхтич за народженням я не вільний. Мої права нікого не цікавлять, бо я православний українець. І таких, як я, більшість в усій Україні. Ти ж прожив своє життя й не бачив чужого страждання. Ти, мабуть, навіть і не уявляв собі, що когось немилосердно пригнічують. Тож я захотів спробувати це змінити. Лише виявилося, що ціна зависока, — трохи засумувавши, промовив Тимофій. — А навіщо ти питаєш?
— Просто у Варшаві про козаків розповідають такі страшні речі, що я не міг повірити в те, що ти, мій рідний дядько, береш участь у всій цій смуті, але ти сам сказав, що ти тепер сотник і...
— А там не розповідають, що ми — людожери? — перебив його Тимофій, задерикувато блиснувши очима.
— Ні, до такого вони ще не додумалися, — мимоволі всміхнувся Юрій.
— Дивно! Гаразд, Юрку! Пора спати, бо завтра я маю намір виїхати з першими променями сонця, — сказав Тимофій і, повечерявши, пішов спати.
Наступного дня Тимофій і Юрій покинули Львів. Тимофій так поспішав, що Юрій, який не звик до таких подорожей, не витримав і почав благати дядька хоч іноді зупинятися на відпочинок. Тимофій змушений був поступитися, хоча в душі злився передусім на самого себе. «Якби я хоч трохи раніше до цього додумався! Хоча мені сказали, що вони поїхали до Львова, ось я зовсім і не думав про це. Але спочатку треба все ж заїхати у Волховиці й дізнатися, чи немає там листа від гетьмана. Хоча б не було! Хоча б викроїти ще трохи часу! Я і так занадто багато днів прогаяв», — думав Тимофій і з незадоволенням направив Ворона дорогою, що вела до Волховиць.
Розділ ХХІV.
КОХАННЯ ТА РЕВНОЩІ
Любов — дитя, дитя свободи,
За всі закони вона сильніша.
Мене не любиш ти, але люблю я,
Тож стережись моєї любові!
Дорогою до Волховиць Михайлик їхав верхи поруч із Максимом і в душі заздрив молодому козаку — добре йому, він здоровий, і батько взяв його із собою на війну! У голові підлітка крутилася думка: проводити Орисю додому, а потім узяти та поїхати разом із Кривоносенком. Але потім Михайлик згадував свого батька й розумів, що викличе цим учинком його гнів. Однак насправді хлопчик усвідомлював, що він просто не зможе воювати. Не зможе підняти шаблю, позбавити життя іншу людину й не відчувати мук совісті за вбивство. Та й шаблею володіти, як слід, він не вміє! Тому Михайлик лише зітхав, адже розумів, що його мрії ніколи не здійсняться.
Дорога минула швидко, і Орися з Михайликом із полегшенням побачили, що будинок цілий, лише ворота були зачинені. Але коли під’їхали ближче, то Михайлик помітив, що на частоколі несли варту не гайдуки батька, а якісь козаки. Підліток хоробро під’їхав до замкнених воріт власного дому і, переговоривши з козаками, зі щасливою усмішкою повернувся назад.
Важкі ворота розчинилися, і з них вийшов Тимофій. Орися, побачивши його, не повірила своїм очам. «Тимофій!» — прошепотіла дівчина, вискочила з карети і, підхопивши спідниці, побігла йому назустріч. Опинившись у його сильних руках, відчуваючи, як міцно він її обнімає, Орися не пам’ятала себе від щастя. Як же давно вона не бачила коханого! А Тимофій знайшов її вуста й почав палко цілувати. Закохані забули про те, що вони не одні, що на них зусібіч дивляться люди, та були не в силах відірватися одне від одного. Однак Орися схаменулася.
— Тимофію, на нас люди дивляться, — прошепотіла вона. — Недобре це ми робимо.