— Та хай дивляться! Я занадто щасливий, щоб ще на сторонніх увагу звертати, — шепотів Тимофій, ледь знайшовши в собі сили відірватися від губ коханої дівчини.
Він дивився на Орисю й не міг надивитися — його мила стала ще гарнішою. Лише зникла та дитяча наївність погляду, яка підкорила його минулого літа, — Орися дивилася на нього зовсім дорослими, мудрими очима. Зате в них світилося таке кохання до нього, таке щастя, що вона бачить його і він поруч із нею, що Тимофій мимоволі пошкодував про те, що вони не одні.
— Я так скучив за тобою! Кохана! Щастя ти моє! — промовив Тимофій, ледь стримуючись від того, щоби знову не полізти до неї цілуватися. — Коли я дізнався, що коїться в Поділлі, то відразу приїхав до Волховиць, аби захистити тебе. Але тут вас не було. Семен сказав мені, що Матвій відвіз вас до Львова. Я поїхав туди й дізнався, що ані ти, ані Михайлик узагалі не приїжджали туди. Орисю, кохана моя, я думав, що збожеволію з тривоги за тебе, не знаючи, що з тобою трапилося! А ви були весь цей час у Барі?
— Так, — відповіла Орися. — Пан Матвій збирався везти нас у Львів, але потім відправив до Бара.
— А де сам Матвій?
— Навіть не знаю! Сказав, що їде до тебе. А нам із Михайликом повідомив, що буде найкраще, якщо ми поживемо в Барі — він надійніший. Щоправда, війська пана Кривоноса його захопили...
— Що?! — Тимофій спохмурнів, а в його очах майнула тривога.
— Так, козаки пана Кривоноса взяли Бар два дні тому. А я випадково потрапила до Максима, сина полковника, тому мені не заподіяли шкоди, адже й він, і пан полковник знайомі з тобою. Пан Кривоніс піклувався про мене, наче про рідну доньку, і ось Максим привіз нас із Михайликом додому.
Тимофій похолов, адже зрозумів, що його кохана дивом уникнула біди, але промовчав, не став їй нічого говорити. Він озирнувся навколо себе — оточуючі з цікавістю спостерігали цю сцену, не приховуючи усмішок. Він помітив Кривоносенка, який досі сидів верхи й зі сміхом говорив Михайлику: «Ось так завжди виходить! Я панночку рятував, піклувався про неї, а цілує її інший! Немає на світі справедливості!» Потім він зліз із коня й пішов до Тимофія вітатися.
— Ну нарешті пан мене помітив! — зі щирою радістю, весело вигукнув Максимко. — Радий тебе бачити! Яким вітром тебе сюди занесло?
— Ходімо в дім, там і розповім.
На подвір’ї Орися зустріла свого чергового майбутнього небожа — Юрій стояв на ґаночку й уважно їх розглядав. Семен теж стояв у тіні ґанку з пісною пикою, витріщаючись на гостей, та з побоюванням поглядав на Орисю й усім своїм виглядом висловлював запитання: «Цікаво, чи скаржитиметься вона на мене дядькові? А може, уже встигла це зробити». Юрій ввічливо і стримано привітався з Орисею, сказав належні першому знайомству слова й несподівано для самого Михайлика міцно та з любов’ю його обійняв.
— Михайлику! Я щасливий тебе бачити живим і здоровим! Боже, як же ти виріс! — говорив Юрко, роздивляючись брата. — Я вже не знав, що й думати з тривоги за тебе!
На відміну від Семена, Юрій любив свого молодшого брата, але особливо не виявляв братерської любові, хоча частенько в дитинстві за нього заступався, коли Семен занадто вже лютував у своїй ненависті.
Залишивши чоловіків, Орися пішла у свою кімнату, куди за нею потрусила Одарка. Нянька вже встигла дізнатися від Кшисі, що її молоді господарі, виявляється, були весь цей час у Барі та щасливо пережили його облогу, і раділа, що вони повернулися.
— Панночко, слава Богу, ти жива! Інакше пан Тимофій збожеволів би з горя, утративши тебе! Ти вже не кажи нічого Тимофієві про пана Матвія. Найкраще вже нехай він нічого не знає, адже тепер неодмінно заспокоїться, а так злоба між ними піде, — квапливо, озираючись на двері, говорила нянька.
— Та ну що ти, няню! Мені це й на думку не спало, — здивувалася Орися. — Та й соромно мені про таке Тимофієві розповідати. Лише б хтось із челяді не бовкнув.
— Та я всіх попередила, щоби мовчали. Дасть Бог, буде все тихо, — прошепотіла нянька. — А що це за козаки з вами приїхали?
— Їх прислав полковник Кривоніс охороняти мене. Але якщо тут Тимофій, то, може, вони й не залишаться тепер, — відповіла Орися.
— Ну, залишаться чи ні, а таку юрбу нагодувати все ж треба. Побіжу розпоряджуся.
І Одарка спритно подріботіла на задній двір, де балакуха Кшися, ледь не лопаючись із задоволення, що опинилася в центрі загальної уваги, розповідала челядникам про падіння Бара з такими жалісливими подробицями й так голосячи, ніби вона пережила кінець світу. А Орися помітила на столі лист від Тимофія, який вона так і не встигла отримати. Дівчина розкрила його й дізналася, що її сім’я жива, що її сестри виїхали до Польщі, а батько змінив гнів на милість і зовсім не заперечує проти їхнього з Тимофієм шлюбу. «Мій коханий, ти зміг порозумітися з моїм батьком! — зраділа Орися. — Тепер уже і справді немає жодних перешкод. Батько не заперечує, а пан Матвій тепер уже точно від мене відступиться».