У всіх мимоволі уповільнились рухи — так хотілося почути відповідь Озу.
— Так, звісно, сімнадцять, — відповіла та.
— А… — почала було Мія.
Але Іта випередила її:
— А скільки ж їх має бути? — і, приклавши палець до вуст, кивнула на двері.
Був вечір — десять хвилин до відбою. Якраз той час, коли пані Чергова Вихователька робить три останні проходи коридором і може — на вибір — припасти вухом до будьяких дверей.
Зависла неприємна, тривожна пауза. Неприємна не тому, що нас можуть підслухати — ні, до цього ми звикли! — а тому, що ми знову відчули присутність у нашому безтурботному існуванні тієї тріщини, котру дала звістка про смерть Тур.
Звістка, яку ми не могли ані спростувати, ані підтвердити.
Про яку намагалися забути і… не могли.
— Дійсно! — голосно сказала Ліл. — Скільки ж їх має бути?! За зиму і весну з ліцею роз’їхалось сімнадцять дівчат!
То й дисків надіслано сімнадцять!
Ми замовкли. Старанно запрацювали спонжами, витираючи маски.
О дев’ятій світло автоматично вимкнулось.
Ми більше не зронили ані пари з вуст.
…Відеосюжетів дійсно було сімнадцять!
Вранці, після сніданку, нас вишикували і повели до відеосалону.
Я страшенно люблю бувати тут! У ньому затишна атмосфера, високі шкіряні крісла з м’якою рожевою оббивкою.
Кіно нам показують два рази на місяць. І це не абиякі американські «стрілялки»! Пані Директорка особисто обирає для нас найкращі раритетні фільми.
Деякі з них ще чорно-білі, вишукані, надзвичайні, фільми минулого сторіччя, зроблені на віки. У них, за словами пані Директорки, все те, що нам потрібне для життя.
«Дівчата», «Волга-Волга», «Велике життя», «Цирк», «Свинарка і пастух»…
Які обличчя! Які натхненні очі! Які пісні! Яка любов!
У всіх часом очі на мокрому місці, адже тепер всі ці красиві стосунки і пісні — в минулому.
Так от.
Дисків було рівно сімнадцять!
Перед переглядом пані Директорка урочисто побажала нам гарного перегляду, з приємною і загадковою посмішкою натякнула, що ми — всі чотири секстети одинадцятикласниць — скоро і самі будемо фігурувати в подібних стрічках. А всі інші так само заздритимуть нам.
Від цих слів всі весело засміялися, поглядаючи на наш ряд.
Ми зашарілися, щоки деяких — маю на увазі Рів і ще пару- трійко дівчат з інших секстетів — так і спалахнули вогнем.
Клацнули вимикачі. Зал потонув у м’якій напівтемряві.
Почалися сюжети «домашнього відео». Ми завжди поглинали їх, мов тістечка!
Перший диск.
Титри, в червоному, старанно вимальованому сердечку:
«Вітання з раю».
Музика — вальс Штрауса.
Перший кадр (ми заплескали в долоні, пізнаючи знайоме обличчя!): Ноа, що виходить з моря! Чоловік огортає її махровим рушником, Ноа сміється, махає в камеру рукою (нам, нам махає!).
Другий кадр: Ноа дістає з духовки решітку з індичкою, довкола її ніг крутиться красень-дог (Ноа завжди мріяла мати собаку!). Потім ми побачили Ноу в новенькому лімузині, що мчить уздовж моря, Ноу, котра приміряє кульчики в ювелірному магазині.
Далі все в такому ж дусі. Не скажу, щоб це було зроблено зі смаком чи фантазією, але все одно мило: Ноа садить квіти, Ноа плаває в басейні, Ноа на ведмежій шкурі перед каміном. Кожен сюжет закінчується цим маханням рукою.
Губи — сердечком, обличчя трохи схудле, але гарне.
Останній титр теж окреслений червоним контуром у формі серця: «Бажаю щастя!».
Ми шалено заплескали в долоні.
Другий диск був від Глю.
Починався він досить оригінально: спочатку камера стежила за летом орла в небі. Музичний супровід — здається, Малер. У нас він не вельми був популярний. За орлом спостерігала, прикривши очі долонею, сама Глю — у високих чоботах, картатій сорочці і ковбойському капелюсі, відкинутому на спину. Гарно виглядала!
Потім знову пішли кадри, подібні до кадрів з Ноа: Глю за кермом «ферарі», Глю у вечірній сукні з келихом шампанського замріяно дивиться на нічне місто, Глю кумедно морщить носика і погрожує пальчиком, мовляв, «не підглядайте!» — і зачиняє двері розкішної білої спальні.
У кінці — ніяких побажань. Три акорди уриваються досить брутально, аж слух ріже. Ну, очевидно, не майстри вони знімати кіно. Але враження — обнадійливе.
Оплески дісталися і Глю.
Я завжди чекаю від цих переглядів не лише звіту про колишніх курсанток, але й якогось підтексту, натяку на справжнє кіно, на художню естетику. Але таке трапляється не часто.