Над чорною землею прокинувся світ. Не ясним сонячним оком глянув він на неї після похмурої дощової ночі, а повіяв туманом, дихнув важкою парою. Закурілася земля, задиміла; пішов дощ, дрібний та тихий, мов крізь сито засіяв; стрепенулися темні ліси і, розправляючи, підставляли своє загоріле листя під дрібні дощові краплі; зраділа зелена трава і підняла свої гострі листочки угору; засумували пил та курево — чорною калюкою укрили всі широкі дороги.
Добиралося до полудня. Кальною улицею міста П. проїжджав невеличкий візок парою коненят, котрі аж перепалися. На візку сиділа, прикрита рядном, стара згорблена жінка — і знай молила свого машталіра поганяти скоріше.
— Ради Господа Бога, ради самого Христа святого, коли ти віруєш у його, — поганяй, Іване! — молила вона своїм журливим голосом. — Швидше! швидше! уже ж недалеко... Он до того темного будинку — та й годі! І коням скоріше спочинок буде... Швидше, Іване!
— Та воно ви, пані, цілу дорогу — все швидше та швидше! — одказав машталір: — то он до того ліска, то он до того села, то до тії хати... Воно-то нам сидіти добре, а коні, гляньте, — аж боки позападали. Ще хоч би не путь така! А то цілу ніч дощ прав, ще й тепер присипає. Ще добрі коні, що не пристали.
— Я ж прошу тебе, Іване, — молила жінка.
Іван не сказав нічого: шморгнув тілько батогом по конях, сіпнув віжками — і коні підтюпцем побігли до тюрми. Недалеко від залізної брами зупинив їх Іван. Жінка скинула з себе рядно і показала на світ своє сухе, жовте, пописане зморшками лице. На голові у неї був чорний платок, на плечах чорна юпочка, з-під котрої вибивалося чорне плаття; на обличчі і очах лежала чорна туга. Трясучись, тілько не від холоду, видно, злізла стара з візка і не пішла — побігла до брами.
— Чи можна бачити смотрителя? — спитала вона часового.
Той гукнув у віконечко; перегук почувся з двору, — швиденько забряжчали ключі, загарчали засови... Брама розчинилася, упустила стару — і знову зачинилася.
— Ви чого? — спитав її неласково худий, шолудивий смотритель.
— Побачитись з сином.
— Опізнилися, матушка!
У старої щось покотилося по щоці... То, може, дощова крапля упала з платка на обличчя?.. Смотрителеві було байдуже до того. Та й кому ж до того діло?!
— Опізнилися, кажу, — знову мовив смотритель і одвернувся.
— Боже ж мій! Коли ж мені прийти?
— Прийом до обіду тілько буває.
— Я ж здалека приїхала... за сотню верст забилася. Змилосердіться надо мною, — кланяючись прохала стара.
Смотритель мугикнув, щось процідив крізь зуби і сплюнув.
— З ким ви хочете бачитись? — спитав помовчавши.
— З сином... з Петром Телепнем.
— З Телепнем? — спитав смотритель таким голосом, що аж у серці похолонуло.
— Еге... з Петрусем; з моїм єдиним сином.
— З ним не можна!
— Зовсім не можна? — ледве вимовила стара.
— Сьогодні не можна; а завтра, як вихлопочете разрішеніє, то до обіду можна.
— У кого ж те разрішеніє брати?
— У полковника... — І смотритель сказав прізвище.
— Боже ж мій! Я ж не знаю, де він живе: я приїжджа людина... у мене немає нікого знайомого, хто б указав.
— Язик, матушка, до Києва доводить!
Знову щось за вода змила обличчя старої. Постояла вона, постояла — і, хитаючись, пішла назад.
— Треба, Іване, ще до полковника їхати. Так не пускають... — ридаючи казала вона своєму непривітному машталірові.
— Я так і знав! — гукнув той. — Ще по городу будемо крутитись; шукати якогось полковника... Господи Боже мій! Коли вже ми спочинемо? Хоч би пристать де, просушитись.
— Хіба я сама, Іване, не радніша скоріше спочити? Я б радніша була навіки спочити, щоб не чути сього і не бачити...
— Сідайте хоч скоріш! — змилосердився Іван.
Стара ледве злізла на віз. Іван повернув коней — і не забарилися вони скритися в кальних городських улицях...
Чи ти чуєш, Петре, хто тебе питає? Чи ти бачиш, хто за сотню верстов, по дощу, по лихій годині, примчався до тебе, не спавши і не прилягавши й на часину, не з’ївши крихти хліба з того безталанного часу, як тяжка звістка дійшла до її вуха?
Не чує Петро і не бачить нічого в своїй мишоловці. Ноги в його від біготні заболіли, заболіли руки, голова і груди. Виморений, мов після тяжкої роботи, як сніп, звалився він на ліжко... Спати? Ні, сон тікав від його, як від напасті: він щасливим закриває важкі вії, покійним застилає натомлені очі! А Петро не знав ні щастя, ні спокою. На його душу, наче кам’яна гора, навернули чорні думки, — мов гарячою сіркою пекли його серце, — залізними пальцями давили і переминали мозок. Очі налилися крів’ю, покосилися; лице пожовкло-почорніло, наче земля; від його і несло нею, холодною та непривітною, як буває під осінь. Волосся на голові дибом стало, а уста страшно та грізно кривилися. Що думав у той час Петро? Нічого не думав — і все думав! Він віддався на волю своїм думкам, котрі, як голодні звірі, метали його на всі боки.