Як підбилось уже геть яснеє сонце, упустили сердешну матір у двір. Пішла вона у смотрительську і, вся тіпаючись, подала бумагу.
— Привести! — гукнув смотритель і почав ходити по хаті. Пройшло п’ять хвилин... Господи! які-то вони довгі для матері старої!.. Ось щось за шелест почувся надворі... Немощна мати! одверни, закрий очі!.. Двері розчинилися — і в хату ускочив, озираючись на всі боки, Петро. На йому сіра сірячина, як на розбишаці; він нею обгортується, мов ховається від кого. Лице — сухе і чорне — тремтить, ходором ходе; то на йому регіт малює свої смуги; то страх його кривить та корчить... Очі горять, неспокійно гасають; голова — нечесана, закустрана.
— Сину мій! дитино моя! — углядівши скрикнула мати і кинулась до Петра.
— Цссс, — ховаючи в сірячину голову, одказав він. — Чого ти? Хто ти?..
— Хіба ти не пізнав мене, Петрусю? — запитала жалібно мати.
— Не кажи мені любих слів! — скрикнув він визвірившись. — Чуєш?.. Чого ти прийшла сюди?.. Що ти хочеш від мене?.. У мене усе забрали, все... Були в мене хороші думки, широкі надії... Нема тепер їх! Чуєш?.. Я по очах бачу, що ти добра людина... Ти нікому не скажеш, що я тобі зараз скажу?.. Кажи: не скажеш?.. Ні... ні... я бачу... По очах бачу, що ти не скажеш... Ти добра людина... Чуєш же?.. Слухай: були в мене батько та мати... Ти моєї матері не знаєш? ні?!
— Хіба ти не пізнав мене, Петре? — з плачем вимовила мати.
— Ні-ні... не знаєш!.. Вона в мене добра, учила любити... Я послухав, а тепер і караюсь за те... Гляди ж, нікому не кажи, чому вона мене учила. То — страшне слово! Не кажи ж! А де мій батько? Ти не знаєш?
— Батько твій дома.
— Правда твоя... А що він робить?
— Мучиться не згірше, як і твоя мати, — плаче стара.
— Не нагадуй мені моєї матері; прошу тебе: не нагадуй! Я її любив колись... Що, як? що я сказав? любив?.. Кий біс!.. Я її не любив... Чуєш, не любив?.. Я мучив її... еге... мучив! Тепер се в моді... Чуєш?.. Тепер того немає... Тепер мука, одна мука... О мамо, мамо!! — скрикнув Петро божевільним голосом і заридав на всю хату.
Не здержало старе матернє серце: упилося синовим горем — і... як сніп, повалилася мати додолу.
— Ге-е-е...е-ть! — скрикнув Петро, натягуючи на голову сірячину, і кинувся до порога.
— Виведіть його! — крикнув смотритель на москалів.
Двері розчинились — і Петро спрожога вибіг. За ним побігли два москалі, що привели його.
— Води! — скрикнув смотритель. — Води! помочі старій!
Принесли води, збризнули — ні волосиною не повела. Розняли ножем зціплені зуби, линули у рот води. Забулькотала вона у горлі, — стара похлинулася, здригнула — і розкрила очі.
— О-ох! — мов з-під землі, вирвалось з її груді.
Ще раз збризнули на неї води, ще... Стара підвелася, сіла. Голова у неї, наче в п’яної, хиталася, не держалася на в’язах.
— Підведіть! — скомандував смотритель.
Підвели стару, посадили на стулі. Вона притулила свою голову до холодної стіни і тяжко зітхала.
— Матушка! а, матушка! — обізвався молоденький москаль. — Напейтесь водицы.
— Ох... о-ох! — стогнала стара. — Сину мій... сину!.. — Сльози градом котилися з очей.
— Водицы испейте, матушка! — умовляв москаль, підводячи кухоль до її рота. Стара сьорбнула, ледве ковтнула.
— Що ж мені тепер робити, бідній? Що мені казати, безталанній?.. — ламаючи руки, мовила вона безнадійно.
— Їдьте додому, — сказав смотритель. — Що ж вам тут робити? Ви бачились з сином? Бачили, який він... Ми його переведемо у больницю.
Стара затіпалася, облилася слізьми, устала — і ледве-ледве подибала до порога.
— Провести! — гукнув смотритель.
Молоденький москаль, що поїв водицею, підбіг, узяв стару під руку. Так разом вони вийшли і за браму.
— Эй, ты! как тебя зовут? — гукнув москаль на машталіра.
— І досі Іван. А що? — озвався той.
— Иди-ка, помоги довесть старуху до места.
Іван підійшов і взяв стару під другу руку.
— Не выдержала, бедная мать!
— Зомліли?.. — спитався Іван.
Довели стару до воза. Підняли, посадили.
— Що ж мені робити з нею? — питався Іван, дивлячись на стару, що, як закаменіла, сиділа на возі, не дивилась ні на що, мовчала.
— Вези, брат, домой, — одказав москаль.
— Куди ж ти її повезеш?
— Домой. Известно.
— Як же її повезеш таку за сотню верст? — безнадійно мовив Іван.
— Сотня верст! Да, брат, далеко!
— А-а, гірка моя та нещасна година, що я підрядивсь на сю путь! — скрикнув Іван, чухаючи голову.