Потім він зануздав коней, повернув повозку, сів і помалу поїхав назад. Постать старої, наче обрубок, колихалася то в той, то в другий бік. Молодий москаль стояв і проводив їх жалібним поглядом, аж поки повозка не скрилася з очей...
— Вот, брат, каковы бывают дела на свете! — промовив він до наступного часового.
— Мати? — понуро спитався той.
— Мать! — зітхнувши відказав москаль і скрився за браму.
А часовий знову, як та машина, заходив коло воріт.
Раз-два! раз-два!..
Петро тілько ускочив у свою хату, зараз кинувся на постіль і прикрив подушкою голову. Він увесь тремтів, як у трясці, скорчувався і ховався під подушкою. Трохи перегодом, крадькома, висунув голову з-під подушки і почав дослухатись. З сусідньої хати, з-за стіни, виразно доносився до його чийсь важкий, журливий спів. Пісня гула, як сум тяжкий; тужила — як журба пекуча, на всю тюрму... Плачем бриніла вона у вогкому хатньому повітрі. Петро зовсім розкрив голову, підвівся, сів. Мов привіт знайомого товариша, пісня звеселила його: він почав усміхатись, прояснятись. Він зразу пізнав і той голос, і ту пісню...
— Ага!.. ого!.. — радіючи скрикнув Петро. — Товаришу щирий! і яким тебе побитом занесло сюди?.. От спасибі, так спасибі!.. Неждано, негадано... Ти кажеш: поїдемо гуляти по Дніпрові?.. Добре, поїдемо!..
Петро схопився; заплескав у долошки; забігав по хаті.
— Поїдемо! поїдемо!.. Тільки от що: тепер Дніпро такий сердитий, а в тебе човен хисткий... Одначе не біда! Я прив’яжу себе, щоб не хитатись.
Петро кинувся до постелі, ухопив простиню у руки... Де-е-р-р! так і розпанахав уподовж, видравши стьожку завширшки в долоню.
— До чого б тілько прив’язатись? Ага! Ось до сії дошки...
Руки у Петра трусилися. Миттю він закинув стьожку за стовпчик кроваті, миттю обкрутив кругом шиї.
— Саме добре! тепер гаразд!.. Одчалюй тепер!.. одпихай, брате!..
І він вагою усього тіла наліг на стьожку, падаючи на коліна... Світ у віччю закрутився, потемнів; обличчя синіло; голова нижче та нижче спускалася... Хвилина... друга... третя... Промінь ясного сонця стрілою промчавсь крізь вікно і упав якраз Петрові у вухо. Голова його ще нижче опустилася; лице налилося кров’ю; очі витріщились... а промінь заграв-застрибав на його нечесаній голові. Він мов стукотав у неї, будив його... Шкода! Незабаром налетіла сиза хмара і вкрала блискуче сонце. Сумні померки розіслалися навкруги, — усе похмуріло, затихло... Тілько з другої хати доносилася сумна, журлива пісня... Аж ось вона піднялась угору, забриніла і — замерла... Холодно і пусто стало. Туловище Петрове божевільно дивилося мертвими очима на чорну долівку — та нічого вже не бачило.
Через три дні, надвечір, виїздив з тюремного двору візок, на котрому вивозили гній і всяку нечистоту. Тепер на йому лежало щось прикрите сірою рядниною; а триногу кобилу поганяв, ззаду ідучи, кривоногий сторож.
То везли шматоване Петрове тіло ховати. Кобила дотягла до кладовища і стала. Між кладовищем і шляхом, коло окопу, чорніла неглибока яма; а на окопі сиділи два грабарі — один чорнявий, другий білявий, і мовчки курили люльки. Коли повозка наближилася, вони разом устали і узялися за лопати.
— Що воно таке, скажіть на милость Божу? — спитав білявий у сторожа.
— А бог його знає.
— Старе чи молоде?
— Панич, — одказав сторож.
— Панич?! — дивуючись скрикнули грабарі.
— Що ж він зробив таке, що його заперли? — спитав чорнявий.
— А хто його знає. Нічого не зробив: писав щось таке...
Грабарі стали, задумалися.
— Отак, Пилипе, — вимовив білявий до чорнявого, — і вчися — лихо, і не вчися — лихо!
Узяли труну з воза, спустили у яму і закидали землею.
— Царство йому небесне! — сказав Пилип, закінчивши роботу. — Може, він і добрий чоловік був...
— Тю-тю! — відказав сторож. — Яке йому царство небесне — коли повісився?
— Лиха вже його година вішала, а не сам собою! — зарішив білявий.
І, закинувши лопати на плечі, пішли грабарі позаду воза, попихкуючи люльки.
Сонце сіло. Землю обняла тиха ніч. Небо розгорнуло намет свій — синій, широкий, глибокий! Зорі, мов малі діти, видивлялися з його своїми блискучими очима. Місяць плив по небу, розливаючи білувастий світ, котрий мішався з вечірніми померками. Безжурно він дивився на гори, долини, на втихаюче місто. Байдуже йому, що робилося тут, на сій землі, — холодним оком зорив він усюди... Що йому за діло, що край кладовища чорніла свіжою землею свіжа могила? Та й кому яке діло до того?!