Ось на широкому майдані, з-за церковної тіні, виткнулось чотири людських постаті. На декотрих жовтіли на головах солом’яні брилі, на других чорніли високі циліндри. У одного довга одежа спускалася до самих ніг; широкі рукави майтолали сюди й туди, — тоді як на других були якісь коротенькі куцини. Видно було, що між трьома панами замішався піп. Тихо вони посували уперед; жарти та регіт не сходили з язиків.
— А ви чули новину? — спитав піп.
— Яку?
— Мої товариші піймались у тюрму.
— Дивно, що твої товариші у тюрмі, а ти й досі ні! — проказав, жартуючи, чийсь товстий голос.
— А справді дивно! — зареготався піп. — Їй-богу, правду кажу; якби довше був постояв з ними на кватирі, то, певне, і сам би був там... Одного позавчора зловили; веселий — знай співає! Мабуть, чує свою скору погибель. А другий четвертого дня повісився. Дурний! Коли вже наважився вмирати, то так би і вмирав. От би і мені перепало рублів зо три на похороні. Було б на пулечку! А то наш кривоногий сторож сам і ховав, і поминав.
Отак розказував молодий тюремщицький батюшка, отець Григорій Попенко, заливаючись веселим реготом.
Тут саме вони дійшли до краю майдану і стали проти улиці.
— А що ж, може, пом’янемо товариша? — спитав товстий голос. — Ще поки спати, — одну можна збити.
— Та кажу ж, не заробив на похороні! — зареготався батюшка. — Ні, пора спочивати; назавтра служба... — І він позіхнув на все горло.
— На добраніч! Піду ще правило читати, — сказав, прощаючись з своїм новим товариством — записними картьожниками, — і повагом поплівся улицею.
Чи спала ж то ту ніч Телепнева мати? і що снилося старій людині?.. Вона уже добралася додому; горює разом з батьком (котрого скинули з місця) по своєму безталанному Петрусеві. Сумуючи, шепчуть вони таємно обоє: «Лихі люди! лихе товариство!»
Добиралося за північ. Місто спало; огні потухли. У одному тілько здоровенному будинку, посеред міста, світло не вгасало і досі. У великій, розкішно убраній килимами хаті, зігнувшись над столом, сидів товариш прокурора Шестірний і, розбираючи Телепневі бумаги, писав. Коли на яку годину одривався він від писання, щоб передихнути, одкидаючись на спинку стула і зажмурюючи очі, то перед ним одно за одним носились — ордена, вище місце... і усміхалося, граючи очима, молоде личенько багачки-жінки... Шестірний і собі усміхався, — вилискував своїми тонкими зубами і, забуваючи про неміч, мерщій хапався за перо і писав-писав... аж перо рипіло-гарчало...
А в тюрмі — одно тужила, одно голосила сумна Жукова пісня...
1875 р.