— А кажуть, — вела далі Ольга, — що ви там із Кучмою чай пили. Всі говорять! Це чутки, чи дійсно... І навіть фотографувалися... Кажуть, ви самі це розповідали.
— Ну, розповідав... — знизав плечима Кульчицький.
— Що, і фотографію можете показати?
— Можу, — цілком байдуже промовив той, — але що там цікавого?
— Ну як що? — здивувалася Ольга. — Все-таки з президентом...
— А хто сказав, що з президентом? — настрій лікаря тепер уже впав остаточно, і він поставив на стіл недопиту чашку кави. — Однокурсник мій там осів. Також психіатр. Володя Кучма. Ну, гаразд. Дякую за каву...
Він підвівся. Виходячи з-за столу, ненароком штовхнув його кут. Олегова чашка підскочила, і кава вихлюпнулася на халат.
— Ой, вибачте, будь ласка! — тепер Кульчицький зовсім знітився. — Я ненавмисне...
— Та що ви! — підхопився Олег. — Які дрібниці! Зараз дівчатам у відділенні дам — буде як новенький, не переймайтеся.
У маленькій ординаторській реанімаційного відділення було тісно. Точилися гарячі дебати.
— Так, я на цьому стоятиму! — доводила Світлана Сергіївна. — Ніяких неврологічних захворювань у нього немає.
— А що ж тоді? — насідала на неї начмед. — Звідки ці симптоми?
— Вторинного характеру. Є якась причина. Гадаю, найвірогідніше — інтоксикація.
— А звідки? — встряв Щур. — Звідки взялася інтоксикація? З отрутами справи не мав — ні зараз, ні раніше. Нічого підозрілого не вживав. Більше того, детоксикаційна терапія проводиться повним ходом, а ефекту — нуль.
— Не знаю, — знизала плечима Ланько, — шукайте. Моє — вторинне. Не вірите, давайте викличемо обласного невропатолога.
— Та немає коли викликати... — зауважила Ада Василівна.
— Гаразд, давайте так, — запропонував Медвідь. — Якщо вже всі від хворого «відмовилися», перевіряємо ще раз оте припущення на рахунок інтоксикації. Беремо ще раз жінку його, сестру, йдемо до палати і буквально по хвилинах відновлюємо, що і коли він уживав.
Уся група лікарів вийшла з ординаторської й посунула до палати. Слідом за ними Щур завів двох наляканих жінок, одна з яких схлипувала. Обидві були у чорних хусточках. Ада Василівна зупинила їх у проході.
— Гадаємо, все-таки у вашого чоловіка та брата якесь важке отруєння невідомою речовиною. Надзвичайно важливо встановити — чим саме.
— Та чим же ж він міг отруїтися? — ковтаючи сльози, схлипувала дружина.
— Спокійно, — Ада Василівна взяла її під руку. — Візьміть себе в руки й не плачте. Починаємо з позавчора. Отже, ви вранці попрокидалися і... Що він їв?
Сам хворий тепер дихав ще частіше. Обличчя його вкривалося холодним потом, і чолов'яга злякано стріляв очима по палаті, не розуміючи, що може означати поява такої делегації.
— То що ж ви їли зранку?
— Вареники, — відразу сказала дружина. — Це була неділя, а в неділю завжди зранку вареники. З бараболею та сиром. Зі шкварками.
— А шкварки свіжі?
— Свіжі, на сковороді розжарюємо. Ну, ще кисле молоко, також свіже. Тільки-но у суботу на плиту поставили.
— І всі це їли?
— Усі, й діти також. І нікому нічого.
— Гаразд, — вела далі Ада Василівна. — Більше нічого не їли?
— Нічого.
— І не пили?
— Та як... — здивувалася дружина. — Зрання вони не п'ють...
— Ну, добре. А обід?
— У них обідав, — дружина хворого глянула на його сестру, що стояла поруч.
— Борщ свіжий зварений, — почала та, — без м'яса, каша гречана зі шкварками свіжими, компот...
— Що за компот, консервований? — запитав Щур.
— Ні, зварений зранку, зі свіжих яблук. І також усі їли, і діти...
— А пили що?
— Ну, по сто грам, — розвела руками жінка, — для годиться... Неділя ж!
— А що за горілка?
— Своя, домашня. Та не напивалися вони! По три маленьких келишки — і все. Навіть я один випила — і нічого!
— Далі — вечеря, — нагадала начмед.
— Ну, взагалі-то... — наче згадала щось сестра хворого.
— Що?
— Оце вже увечері, коли він ішов додому, дід наш прокинувся і схотів із ним винця по п'ятдесят грам...
— Стоп! — перебив Щур. — А ви ж про це раніше нічого не казали!
— То й що? — здивувалася сестра. — Я ж кажу — по півкелиш— ка. Дід вже старий, немічний — горілки не пив... Гарна домашня наливка...
— Ну, нехай, — махнув рукою Щур. — Із дідом-то все гаразд?
— А... Е...— обидві жінки зблідли й замовкли, переглядаючись.
— Помер... — нарешті витиснула з себе сестра хворого.
— Що?! Як — помер?! — вигукнув Щур, хапаючись за голову. — І ви мовчите? Ми ж вас дві години допитуємо!
— Так... — пробурмотіла жінка. — Йому й так вісімдесят чотири... Начебто й час вже...